Розділ 42

Я сиджу на краю ліжка у своїй кімнаті в гуртожитку, втупившись у підлогу. Моргани поруч поки що немає — вона викликалася допомагати в драконячому загоні й не повернеться до пізнього вечора. І це добре, бо я не впевнена, що зараз змогла б підтримати навіть просту розмову. Голова забита думками, сплутаними й тривожними, наче клубок з голок. За час перебування в академії я встигла жахливо втомитися від загадок, інтриг і безплідних спроб контролювати ситуацію.

Затискаю скроні пальцями. Здається, я божеволію. Від спогадів, від здогадок, від абсурдних висновків, які вперто приходять мені в голову.

Перстень на пальці Легіону…

Колись давно, коли Легіон приїжджав до Академії Золотих Фей, я точно бачила перстень на його руці. Він був незвичайним — старовинним, із химерними візерунками, що впадали в око. Я тоді не надала цьому значення, просто відзначила для себе як частину його образу. Але тепер спогад про той перстень змушує моє серце стискатися від неприємного холоду.

Бо він моторошно схожий на той самий, який я забрала з печери з демонічними рунами. Перстень, пронизаний темною магією, від одного погляду на який мороз іде по шкірі.

Ні. Стоп.

Цього не може бути. Просто не може.

Легіон Аль-Меріс, блискучий воїн Світлової Гвардії, ідеальний аристократ із бездоганною репутацією, не може мати жодного зв’язку з демонами. Це ж цілковитий абсурд!

Але чому тоді щоразу, коли він приїжджав до академії, перстень був на його пальці, а зараз його немає? Чому від нього залишилася лише світла смуга, наче пам’ять про щось, що Легіон поспіхом зняв? Забув? Втратив?

Чи сховав.

Від думок голова починає боліти ще сильніше. Я заплющую очі, намагаючись прогнати цю безглузду здогадку, але вона вперто повертається, мов пульсуючий біль у скронях.

Напевно, я щось плутаю. Можливо, той перстень був іншим — схожим, але іншим. Зрештою, старовинні прикраси з візерунками не така вже й рідкість серед вищої знаті фей. Може, у Легіона був сімейний перстень. Звичайний родовий перстень із химерними узорами.

Але чому тоді я ніяк не можу позбутися відчуття, що все це неспроста?

А може, він бився з демонами, і вони відібрали його перстень? А потім занесли його в ту печеру, щоб провести якийсь дивний кривавий ритуал? Це звучить абсурдно!

Стискаю зуби. Ні, це все мої фантазії. Я надто втомлена, надто напружена.

Я різко розплющую очі, відчуваючи, як задушлива тіснота кімнати тисне на груди. Голова тріщить, наче там стукає гонг, думки знову й знову повертаються до Легіона, до єдинорога, до угоди з Флаймаром і проклятого персня. Я мушу провітритися, інакше справді збожеволію. Може, знайти Моргану й поділитися з нею своїми думками? Вже уявляю, як кажу їй: «Моргс, мені здається, що небіж директора Академії Золотих Фей, генерал Світлової Гвардії — союзник демонів, які вбивають драконів і викрадають студентів». Звучить феєрично!

Підводжуся, нашвидкуруч заплітаю волосся в косу, натягую легкий темний плащ із бордовими вставками й тихо вислизаю за двері.

Прохолодне повітря одразу огортає мене, бере у свої обійми, ніби намагаючись допомогти. Я не звертаю уваги, куди йду, дозволяючи ногам самостійно обирати напрямок. Я намагаюся не думати, але повністю забутися не виходить. Тоді я зосереджуюся на найневиннішому: спогаді про красу єдинорога. Намагаюся згадати все, що знаю чи чула про цих коней.

Є одна казка про напівєдинорога-напівпегаса. Наприкінці історії він злітає в небо, летить просто до сонця й зникає у його променях, і більше ніхто й ніколи не знайде цього міфічного звіра, єдиного у всьому Семигір’ї...

І раптом я усвідомлюю, що за роздумами забрела туди, де ніколи не була. Вузька стежка, прихована за густою живою огорожею, завела мене в зовсім незнайому частину академії. Я кліпаю, озираючись навколо. Високі кущі змикаються наді мною, утворюючи зелений тунель. Як я взагалі сюди потрапила?

Десь попереду чути приглушені голоси. Я інстинктивно сповільнюю крок, підходжу ближче й ховаюся в густій тіні живоплоту.

— Ми маємо справу з небезпечним і розумним ворогом, Вілланіє. Скільки разів я повторював тобі, що не можна недооцінювати противника? — цей низький, жорсткий голос я впізнаю одразу. Радрер?!

І Вілланія… це ім’я теж здається знайомим! Але звідки я його знаю?

— Я пам’ятаю, але… Здається, ми ще не готові до того, що їхня сила зростає, — жіночий голос напружений і роздратований. — Моя пастка була бездоганною, але вони розгадали її так швидко…

Я ледве стримую здивоване зітхання. Точно, та сама Вілланія! Я впізнала її голос — саме її звинувачував Задирака на тому нічному таємному зібранні. Але що вона робить тут, із Радрером?

— Вілланіє, — різко перебиває її Радрер. — Забудь про цю невдачу й зосередься на тому, як обіграти їх наступного разу.

— Я знаю, батьку, але…

Моє серце завмирає, а в голові щось клацає. Батьку?! Я притискаюся спиною до живої стіни, намагаючись осмислити почуте. Вілланія — донька Радрера? Як таке можливо?! Я ніколи не чула про дітей директора, тим більше у стінах цієї академії! І… Крім того зібрання, я жодного разу її не бачила. Її імені немає в списках, його жодного разу не згадували на заняттях чи тренуваннях. Я точно запам’ятала б доньку Радрера! До того ж, якщо мені не зраджує пам’ять, Задирака кинув щось про те, що її вигнали з академії…

— Але, схоже, поки що ми програємо, — трохи тихіше додає Вілланія.

— Ти називаєш знищення цілого загону поразкою, доню?

— Батьку, в Академії Оніксових Драконів за останній місяць убили двох драконів і викрали десяток студентів. А Люцифер ще навіть не у фазі. І їхній ритуал ще не готовий навіть наполовину, — голос Вілланії напружений, майже відчайдушний.

— Я в курсі, — холодно й суворо перебиває її Радрер. — Я тримаю зв’язок із директорами інших академій. Ми розробляємо план опору. А поки його не буде завершено, я покладаюся на тебе, Ескара й решту.