Розділ 41

Ескар — це загадка, уперта й непізнавана, як морські течії, що забирають кораблі в безодню. Скільки б я не намагалася його розгадати, всі здогадки розбиваються, як хвилі об скелі. Він дратує мене, бісить, доводить до сказу… але залишається незмінним: закритим, непохитним, як старий замок без ключа. До лякаючого небезпечним і до збудження привабливим…

Я могла б піти за ним далі. Наплювати на попередження, що він відчуває мою присутність. Але я не ризикнула. Не тому що злякалася. Ні. Просто...

Я стискаю щелепи.

Просто я занадто горда, щоб дозволити йому впіймати мене вдруге.

Тому сьогодні в мене по-справжньому жахливий день. Я знову їду на зустріч із Флаймаром. І, о жах, ще й з Легіоном!

Серце неприємно стискається. Варто було б уже визначитися з відповіддю, але щоранку я прокидаюся з новою рішучістю не виходити за нього… а до ночі знаходжу сотню причин, чому цей шлюб може стати моїм порятунком. І, можливо, моєю в’язницею.

Я важко зітхаю, згадуючи голос Флаймара в телефонній слухавці:

— Тобі немає про що хвилюватися, Фреє. Ніхто не змусить тебе погоджуватися сьогодні. Це просто зустріч. Просто розмова. Тобі варто дізнатися Легіона краще.

Просто зустріч.

Просто розмова.

Просто...

Я хитаю головою. Я не впевнена, чи взагалі хочу знати Легіона краще. Але вибору в мене, як завжди, немає.

Кінна ферма, куди мене везе екіпаж, знаходиться глибоко в землях Фей. Провінція Селас Марін — одне з найдавніших місць королівства, де розводять не лише коней і пегасів, як майже всюди, а ще й єдинорогів. А єдинороги — це благословенна рідкість у будь-яких краях. Ціла стайня таких є тільки в короля. Ще десяток найбагатших аристократів володіють ними. Тому ферма Селас Маріна така унікальна й суворо охороняється. Проте єдинороги заховані глибоко, а вартові майже непомітні, і у Флаймара є перепустка на цю святу землю.

Тут немає міської метушні, лише широкі луки, обрамлені лісами, що переливаються в сонячних променях золотими й смарагдовими хвилями. На горизонті видніються витончені шпилі фейських палаців, тонкі, наче вишиті мереживом, із балконами, де квітнуть блакитні орхідеї Селаса.

Ферма сама по собі величезна — пофарбовані в білий стайні з вигнутими дахами, криті манежі, просторі пасовища. В повітрі пахне теплим сіном, чистою соломою і тонким ароматом квітучої трави.

Я почуваюся якось некомфортно.

Більшу частину життя я вважала себе чистокровною феєю. Навчалася в Академії Золотих Фей, жила життям типової аристократки, оточеної лише світлою магією та бездоганною репутацією. Це життя було для мене природним, звичним. Воно не могло стати чужим всього за той короткий проміжок часу, що я провела в Академії Бронзових Драконів.

Але зараз, дивлячись на сяючі поля й палаци провінції Селас Марін, я вперше розумію, що трохи відвикла. Я більше не сприймаю себе лише як спадкову аристократку-фею. Тепер я знаю себе інакше — як напівкровку, напіввсадницю, чиє призначення пов’язане не тільки з магією фей, а й із драконами. З Безіменним. Із небом. З жаром драконячого дихання й відчуттям свободи, від якого перехоплює подих.

Саме тому зараз це минуле життя здається мені таким дивним і… неповним.

Але не чужим.

Адже це теж я. Фея — це частина мене. Поки що навіть більша частина.

І все ж, я занадто звикла до Академії Драконів, її суворих кам’яних залів, болотистих рельєфів навколо, до вогкості, сумних кипарисів і запаху драконячого поту, гару й пороху. А тут... Тут, здається, панує світ, до якого я більше не належу.

Екіпаж зупиняється, і я помічаю дві фігури.

Флаймар стоїть із бездоганною поставою, у своєму звичному темно-золотому вбранні. Але сьогодні він не виглядає виснаженим, яким я бачила його в таверні. Навпаки — він зібраний, спокійний, занадто впевнений у собі.

А поряд із ним... Легіон. Він виглядає занадто ідеально. Немов статуя, створена найкращими майстрами фей. Високий, широкоплечий, із гордою осанкою. Волосся кольору західного сонця акуратно укладене, але деякі пасма все одно трохи вибиваються, роблячи його образ менш манірним. Біла сорочка бездоганно випрасувана, а на грудях, звісно, сяє емблема Світлової Гвардії — знак, що дається лише обраним. Він ідеальний аристократ, ідеальний воїн… ідеальний кандидат у чоловіки… якого я абсолютно не знаю.

— Фреє! — Флаймар розводить руки у жесті гостинності, наче я його улюблена небога, а не студентка, яку він намагається продати в політичний шлюб. — Як же я радий тебе бачити!

Я не встигаю відповісти — Легіон робить крок уперед.

— Фрея Валькір? — його голос низький, рівний, без натяку на емоції. Лише ввічлива зацікавленість.

Він схиляє голову в легкому поклоні.

— Я Легіон Аль-Меріс, — нагадує він. — Радий зустрічі.

Я стискаю зуби. Легіон занадто ідеальний. Занадто. І я ще не знаю, чи хочу це зруйнувати… чи втекти якомога далі.

Легіон випрямляється, і на його губах з’являється загадкова усмішка.

— Дозвольте мені щось вам показати, Фреє, — каже він, кидаючи короткий погляд на Флаймара.

Той лише недбало киває. Мене насторожує ця дивна, мало не змовницька впевненість, з якою вони обоє поводяться.

Легіон прямує до найближчої стайні. Я йду за ним, намагаючись виглядати незворушною, хоча всередині серце гупає так сильно, що його, здається, чути всім довкола. Він зупиняється біля одних із дверей — дерев’яних, із сріблястим різьбленням та химерним орнаментом, що зображає переплетені квіти й гілки. Обережно знімає засув, і двері розчиняються.

Я перестаю дихати.

У сонячному світлі, що заливає стайню, з’являється він — єдиноріг. Справжній єдиноріг. Його біла шкура сяє на сонці, немов її присипали алмазним пилом. Горда шия вигнута елегантною дугою, копита блищать, наче вирізьблені з перламутру, а грива — довга, шовковиста, кольору розплавленого срібла — струмує по сильній шиї та плечах. Із чола, рівно між очей, виходить довгий закручений ріг.