Розділ 40

Я кручуся в ліжку, вдивляючись у темряву, що гнітить, мов задушлива туча. Простирадла обплутують мої ноги, наче виноградні лози, а сон вислизає від мене, дражнячи своєю недосяжністю. Натомість у голові — хаотичний вир думок. Вони чіпляються одна за одну, сплітаючись у густу павутину, з якої я не можу вирватися, скільки б не намагалася.

Шлюб із Легіоном.

Вибір, якого в мене немає.

Майбутнє, до якого я не готова.

Відьомське прокляття!

Я стискаю подушку так, що кісточки пальців біліють. Я навіть Моргані про це не розповіла. Сором пече груди, наче розпечене вугілля — я приховую від найкращої подруги цілий шматок себе. Але якщо я почну цю розмову… доведеться розкрити їй усе. Що моя родина — лише облуплена позолота, за якою ховається гнилий каркас. Що наш сімейний сором і бідність — це не просто чутки, а правда, яку я ношу, мов тавро. Доведеться зізнатися, що мій батько — не герой із легенд, а відьомський прищ, жалюгідний і нікчемний.

А мати хто? Крадійка?

Ненавиджу... Як же я ненавиджу свою істину! 

Я різко сідаю на ліжку, стискаючи кулаки на колінах так, що нігті впиваються в долоні. У кімнаті спокійно, лише рівне дихання Моргани уві сні розтинає задушливу тишу. Повітря тут важке, липке, наче стіни змикаються навколо мене. Може, прогулятися?

Провітрити голову, вирватися з цієї клітки думок. Вийти під нічне небо, де прохолодний вітер обійме мене своїми холодними пальцями, і хоча б на мить забути про ці дурні пропозиції, нав’язані шлюби і весь цей абсурд, що душить мене, мов мотузка на шиї. Вирішено. Я хапаю плащ із крісла — груба тканина холодить пальці — і безшумно вислизаю за двері, озираючись, щоб не розбудити Моргану.

Академія занурена у напівтемряву. Лише кілька ліхтарів уздовж стежок кидають слабке світло, окреслюючи алеї та статуї драконів. Тиша огортає територію, порушувана лише рідкісним шурхотом гілок. Десь у далині чується приглушене гарчання дракона уві сні. Я йду, не поспішаючи, вдихаючи свіже нічне повітря.

Але раптом завмираю. Попереду, біля тренувального майданчика, з’являється тінь. Висока, з упевненим кроком, що видає хижу грацію — мов пантера, яка крадеться до здобичі. Ескар. Мій подих збивається, а серце мимоволі стискається, наче хтось стис його в кулаці. Він кудись прямує, і його зосереджений погляд, що ковзає по темряві, кричить: він не хоче, щоб його помітили. Знову ці таємні нічні збори? Чи щось темніше, небезпечніше? Я не встигаю обдумати своє рішення — ноги самі несуть мене за ним, тримаючи в тіні дерев і стін, де темрява стає моїм другим плащем.

Ескар рухається швидко, минає майданчик і звертає в бік будівель для верхової підготовки. Я крадькома слідую за ним, зливаючись із нічною темрявою.

І раптом він зупиняється. Я завмираю, серце пропускає удар. Притискаюся до стовпа, намагаючись навіть не дихати. Але марно… Ескар різко розвертається — і ловить мене.

— Феєчко, ти серйозно думаєш, що зможеш мене перехитрити? — його низький голос просочується під шкіру, як теплий мед, але з гострим присмаком небезпеки. Від цього звуку по спині біжать мурашки.

Немає сенсу ховатися, якщо він уже відчув мою присутність. Я тільки виставлю себе дурепою. Висовуюсь із-за стовпа — і він вже переді мною. Я здригаюся від несподіванки. Аж надто недоречна думка: від нього пахне каштанами і… драконами.

Він хапає моє зап’ястя, притягує різким рухом до себе. Його пальці гарячі, міцні, мов розпечений залізний обруч, і від цього дотику по моїй шкірі пробігає електричний розряд. Я смикаю руку, але його хватка невблаганна.

— Ну, привіт, — каже Ескар.  

— Куди ти йшов? — мій голос звучить різкіше, ніж я хочу, але я вперто тримаю його погляд. — Знову на свої нічні змови? Чи рятувати неіснуючих драконів?

Його губи розтягуються в усмішці — лукавій, майже хижій, що змушує моє серце стукати ще швидше.

— Не твоя справа, феєчко, — кидає він, нахиляючись ближче. Тьмяне світло ліхтарів грає на його обличчі, вихоплюючи різкі вилиці, розстебнуту сорочку, що оголює мускулисту груди й помітну луску на шиї. Якого демона він виглядає так… чорт забирай, привабливо? Я різко відводжу погляд, відчуваючи, як жар заливає щоки, і змушую себе зібратися.

— Може, краще ти розкажеш, чого від тебе хоче директор Академії Фей? — його голос тремтить від стримуваної напруги, і це змушує мене насторожитися.

— То ти знаєш? — я кидаю на нього недовірливий погляд, хмурячи брови.

— Я знаю більше, ніж ти можеш собі уявити, — відповідає він, і в його очах спалахує щось темне, небезпечне.

Він стежив за мною? Моя зустріч із Флаймаром була таємницею — тільки між мною і директором. Чи, може, Радрер пробовкався? Я стискаю губи, намагаючись зібрати думки.

— Я студентка по обміну, — нагадую, додаючи в голос сталевих ноток. — Зустрічатися зі своїм директором, який влаштував мене сюди, абсолютно нормально.

Ескар клацає язиком і похитує головою, наче я сказала щось смішне.

— Твій директор використовує тебе. Ти цього ще не помітила?

— Не говори дурниць! — я різко смикаю руку, але він усе ще міцно тримає мене. Його долоня така гаряча, що здається, ніби мене охопило драконяче полум’я.

— Не кажи, що ти не розумієш, — його голос стає жорсткішим, пронизливим. — Ти ж не дурна.

— Директор Флаймар просто стурбований тим, що тут відбувається, — відповідаю я, намагаючись звучати спокійно, хоч у грудях уже кипить буря.

Ескар хмикає, заглядаючи мені в очі так, ніби бачить крізь мене.

— Ти сама в це віриш, феєчко? — його тон насмішкуватий, але в глибині ховається щось серйозніше.

Я замовкаю. Думки гудуть, наче рій роздратованих бджіл. Я хочу сказати щось різке, поставити його на місце, але слова застрягають у горлі.

— Можливо, він і справді щось шукає, — тихо визнаю я.

Ескар мружить очі.