Розділ 38

Колеса воза скриплять, підстрибуючи на нерівній дорозі. Я сиджу, вчепившись у дерев’яну спинку сидіння, і дивлюся у мутне віконце.

Зізнатися, після польотів на драконах подорож на старому академічному возі взагалі не вражає. Зараз би ловити обличчям шалений вітер, направляти Безіменного, ширяти зі швидкістю, якій позаздрили б будь-які феї... Не можу повірити, що ці думки належать мені. Раніше я навіть наблизитися до драконів боялася. А тепер вони для мене — як коти в Рівердорі. А Рівердор славиться як місто котів.

За віконцем воза мелькають сірі вологі поля і рідкі покручені дерева, що гнуться під поривами вітру. Півтори години тряски від Академії до цього занедбаного містечка — і ось, нарешті, вдалині з’являються перші ознаки життя: низькі кам’яні будівлі з похилими дахами, складені з грубого каменю. Вони тиснуться одна до одної, наче намагаються захиститися від пронизливого холоду. Вузькі вулички петляють між ними, викладені бруківкою, місцями порослою мохом. Дим із труб стелиться низько. Тут немає й краплі витонченості столиці — лише похмура простота, ніби час застиг у вічній осені.

Віз зупиняється біля таверни — приземкуватої будівлі з облупленою вивіскою, на якій ледве можна розібрати назву: "Сіра Кобила". Непримітна назва для непримітного місця.

Я зістрибую вниз, поправляю рівний білий плащ. Вдихаю аромат тканини — чи не тягне від мене драконами? Цей запах уже майже рідний, але я не хочу, щоб мене з ним асоціювали, тому спеціально прийняла ванну з пелюстками лаванди. На щастя, навколо мене витає саме квітковий аромат.

Я озираюся. Біля входу стоїть кілька місцевих — бородатий чоловік у потертій куртці й жінка з кошиком, з якого стирчать пучки трав. Вони кидають на мене короткі, насторожені погляди, але одразу ж відвертаються. Для них я підозріла чужинка, яку краще ігнорувати. Моя золота брошка, ідеально укладене волосся та чоботи з найкращої шкіри говорять самі за себе. Донька аристократів. Багато селян воліють просто уникати таких, а от грабіжники кладуть на нас око. Але зараз це не має значення... Я маю виглядати гідно для зустрічі з директором Академії Золотих фей.

Усередині таверни тепло, але смердить кислим элем і пересмаженим м’ясом. Почорнілі від кіптяви балки нависають низько, а в кутку потріскує вогонь у каміні, кидаючи тремтливі тіні на стіни.

Директор Флаймар уже тут. Він сидить за кутовим столом, згорбившись над дерев’яним кухлем, і виглядає так, ніби не спав кілька ночей. Його волосся трохи розкуйовджене, а пальці нервово постукують по столу. Коли я підходжу, він різко підіймає голову, і в його очах миготить щось дивне — суміш полегшення й тривоги. Я не безпідставно відчуваю, що з ним щось не так...

— Фрея, нарешті, — голос директора м’який, але в ньому відчувається напруга, яку він намагається приховати. — Сідай, сідай. Як тобі дорога? Пробач, що я не приїхав за тобою особисто... Але я доручив це питання Радреру. Знаю, що в околицях зараз небезпечно, але...

Мені аж кортить сказати "Не виправдовуйтеся", але це прозвучало б надто різко. Тож я лише стримано посміхаюся.

— Не хвилюйтеся, директоре, все гаразд. Дорога минула без пригод. Та й не можу сказати, що вона аж надто довга...

Я опускаюся на стілець навпроти, розгладжуючи плащ, щоб не пом’яти його. Знімати верхній одяг не поспішаю — не хочу затримуватися тут довше, ніж потрібно.

— Ви хотіли мене бачити?

Він киває, але замість відповіді спершу озирається, ніби перевіряє, чи ніхто нас не підслуховує. У таверні тихо — кілька відвідувачів і хазяїн, який протирає кухлі за стійкою, — але Флаймар все одно нахиляється ближче.

— Розкажи мені про Академію Драконів, Фреє. Що там зараз відбувається?

Те, як поводиться директор, дуже видає, що це зовсім не буденне питання… Він наполегливий і напружений. Це клято підозріло, особливо якщо згадати нашу попередню розмову. Флаймар, безперечно, щось винюхує, але я досі не можу до кінця зрозуміти, що саме. Я випрямляюся, добираючи слова.

— Там… усе так само неспокійно. Усіх тривожать демони.

Я вирішую не говорити про печеру зі стародавніми рунами, яку знайшла. Поки що про неї знаємо лише я, Руї та Моргс.

— Нещодавно на лекції я дізналася про зірку Люцифера. Вона скоро спалахне на небі й дасть демонам силу. Я майже впевнена, що саме вони стоять за всім, що коїться в академії. І що вони готують щось жахливе... — продовжую.

Флаймар морщиться і махає рукою, ніби відганяючи надокучливу муху.

— Зірка Люцифера? Це стара байка, Фреє. Я чув її ще в юності. Не відволікайся на дрібниці. Що ще? Щось конкретне?

Його зневага збиває мене з пантелику. Директор не може не розуміти загрози Люцифера, але явно хоче почути щось інше. Я стискаю губи, намагаючись не видати роздратування.

Що ж ти хочеш дізнатися, Флаймаре? Хто я для тебе в Академії Бронзових Драконів? Шпигунка, яка сама про це не здогадується? До чого ти мене підводиш?

У голові крутиться безліч питань, але вголос я їх не озвучую.

— Конкретне? Драконів убивають, директоре. Зачарованими стрілами з демонською магією. Студенти зникають. — Я кажу те ж саме, що й минулого разу.

Звісно, зараз я знаю більше... Про напад на міфічного зеленого дракона, про свої втрачені корені, про таємний нічний клуб Ескара... Але я ні за що не поділюся цим із Флаймаром.

Він киває, але його погляд метається. Пальці знову починають нервово барабанити по столу.

— А що Радрер? Як він справляється? Чи є у нього якийсь план боротьби з цим? Він щось оголошував?

Питання сиплються одне за одним, і я ледь встигаю відповідати. Директор випитує деталі — про керівництво, про заняття, зібрання, настрої в академії. Щоразу, коли я намагаюся змінити тему, він м’яко, але наполегливо повертає мене назад. Я відчуваю, як у грудях наростає роздратування.

Флаймар не повинен дізнатися зайвого. Лише те, що я дозволю йому знати.

На щастя, у переговорах я професіонал. Я кидаю йому дрібні, соковиті кістки, не підпускаючи до головної страви. Лавірую між правдою та недомовками, намагаючись звучати переконливо.