Розділ 35

Я прокидаюся раніше, ніж очікувала. Сон, який мав подарувати мені сили, не прийшов — лише тривожні видіння, уривки образів, у яких я падаю, втрачаю контроль, чую насмішки й відчуваю жар драконячого полум’я на шкірі.

Відьомське прокляття.

Я різко сідаю на ліжку, серце калатає. Шкіра вкрита липким потом. Сьогодні день, якого я чекала і боялася весь місяць. Сьогодні — мій перший матч у Скайтеррі. І я не можу собі дозволити програти.

Я витягаю ноги з-під ковдри, ставлю босі ступні на холодну підлогу. У повітрі пахне сирістю й віддаленим запахом драконів. Серце ще гупає, але я намагаюся дихати рівно.

— Я не помру сьогодні, — шепочу. — Хіба що від сорому…

Я почуваюся самозванкою. Інші вершники тренувалися роками, а я… усього місяць. Один клятий місяць. Хіба він чогось вартий? Але я не можу так думати. Якщо я не вірю в себе, то як мені змусити повірити в мене Безіменного?

Я пам’ятаю, як перед важливими іспитами завжди була готова, зібрана. Я зазубрювала ночами, а в відповідальний день напивалася кави й вирушала на поєдинок знань. І завжди, майже завжди, перемагала.

Але зараз усе інакше… Сьогодні мені не потрібно вмочати перо в чорнило й писати складний тест. Сьогодні мені потрібно втриматися на спині найбільшого дракона, поки всі навколо будуть намагатися мене збити.

Я важко зітхаю.

У цей момент двері кімнати зі скрипом відчиняються, і я здригаюся.

— Ти ще не вмерла від страху? — голос Моргани звучить весело, але в ньому вчувається турбота.

Точно, Моргана. І як я одразу не помітила, що її немає в сусідньому ліжку? Я прокинулася рано, але вона, здається, встала ще раніше за мене!

Моргана вривається до кімнати з усією своєю енергійністю. В одній руці в неї шматок пирога, в іншій — фляга з чимось, що підозріло пахне медом і травами.

— Їж, пий, будь донькою Лів. Ти готова?

Я закочую очі й тягнуся за пирогом.

— Якби ж…

Моргана сідає на край мого ліжка, закидає ногу на ногу й оцінююче дивиться на мене. Вона вже виглядає приголомшливо: волосся зібране у складну косу, на грудях замість академічної форми — чудовий чорний корсет.

— Ти стільки сил у це вклала, Фреє. І Безіменний теж. Ви впораєтеся.

Вона каже це з такою впевненістю, ніби навіть не припускає, що я можу облажатися.

— Вершники займаються цим із дитинства, Моргс. У них був час стати найкращими.

— А в тебе був місяць, щоб стати неможливою. Ти наполовину фея, наполовину вершниця, ти приручила найнепокірнішого дракона Академії, і ти тренувалася так, що я вже подумала, що тебе підмінили вночі демони. Якщо хтось і може перемогти сьогодні — це ти.

Я мовчки відкушую пиріг. Він солодкий і соковитий, але в роті все одно сухо.

— Болотні демони, Моргс, ти мене зараз договориш до сліз.

Моргс дзвінко сміється.

— Плакати будеш, коли станеш чемпіонкою. А може, відразу капітаном команди в наступному турі? Замість Ескара.

Тепер моя черга тихо засміятися.

— Не дай Лів! Я не хочу.

— Ти зараз так кажеш. Поки матч не почався. Подивимося, що ти скажеш по його завершенню…

У її очах я бачу підтримку. Це допомагає.

Я не повинна дозволити собі програти.

Атмосфера в павільйоні учасників тисне на мене.

Скрізь вершники. Дракони. Гул голосів, передчуття. Запах свіжої шкіряної амуніції. Усі готуються до бою, розминаються, говорять із драконами, перевіряють спорядження.

Я глибше вдихаю, змушуючи себе не піддаватися паніці.

Ти готувалася до цього весь місяць.
Ти навіть пролітала крізь імітацію вогняного кільця, створену Ескаром.
Для тебе немає нічого неможливого, — переконую себе.

І тут бачу його.

Ескар.

Він стоїть у тіні біля входу, схрестивши руки на грудях. Виглядає, як завжди — неприступний, впевнений, небезпечний.

І демонічно гарний.

Справжній капітан команди.

Ескар помічає мене, і кутики його губ смикаються в натяку на похмуру усмішку.

— Прокинулася, нарешті? Ласкаво просимо на твій перший справжній турнір Скайтерри.

Я мружуся.

— Капітан команди особисто вітає мене? Яка честь, — кажу з легким сарказмом.

Ескар робить кілька кроків до мене, виявляючись ближче, ніж мені хотілося б.

Серце починає гупати в скронях.

— Не тіш себе ілюзіями, Валькір, — його голос звучить низько, і я відчуваю, як у мене напружуються плечі, а по тілу пробігає електричний розряд. — Мені потрібно було впевнитися, що ти не втекла вночі. І я тут не заради тебе, а заради всієї нашої команди.

— Як мило з твого боку.

— Скоріше, як професійно, — виправляє він.

Ескар повільно оглядає мене з голови до п’ят.

Я в спеціальній шкіряній амуніції світло-каштанового відтінку: гнучкій, але такій, що захищає від ударів. Матеріал щільно облягає тіло, ідеально підганяючись по фігурі. Легка, але міцна броня — на випадок падіння.

На Ескарі така ж.

Але його форма виглядає зовсім по-іншому.

Ідеально підкреслює силу його м’язів, міцність плечей, впевненість у рухах.

Здається, що навіть через цю амуніцію де-не-де видніється рельєф тіла.

— Ти готова? — питає капітан.

Я хочу сказати «так». Але в цей момент його рука піднімається, і пальці — гарячі, впевнені — легко торкаються мого обличчя трохи нижче вилиці. Серце остаточно збивається з ритму.

Я завмираю.

Це не грубий жест, не насмішка. Це… щось інше.

— Ти не маєш права сьогодні програти, — його голос стає тихішим, але від цього звучить ще напруженіше. — Не маєш. Ні переді мною, ні перед собою. Зрозуміла?

О, Лів…

Мені потрібно відсторонитися. Потрібно сказати щось колке. Потрібно повернути контроль.

Але Ескар прибирає руку першим.

— Не підведи мене, Валькір.

І йде, навіть не озираючись.

А я лишаюся стояти, не в змозі нормально дихати. Він знає, що робить зі мною. І це бісить мене ще більше.