Розділ 34

Цей місяць стає для мене справжнім випробуванням. З ранку до вечора я поглинута навчанням, тренуваннями та боротьбою із собою. Окрім стандартних лекцій, на які я, як і всі студенти, зобов’язана ходити, у мене є додаткові заняття з Руї та Ескаром. Щодня я повертаюся в кімнату змученою, але розумію: мені не можна зупинятися. Академія Бронзових драконів не прощає слабкості, а мої нові наставники — і поготів.

Я виснажуюсь. Іноді засинаю просто в бібліотеці, схиливши голову на розгорнуту книгу, а іноді навіть у їдальні, втупившись у тарілку з їжею.

Моргана сміється, але все одно штовхає мене ліктем, нагадуючи:

— Давай, красуне, ми не для того мучили твою зачіску, щоб ти потонула в супі.

Фізична втома пробирається під шкіру. Щоранку я знаходжу на тілі нові синці. М’язи болять так, ніби на мене скинули кам’яну брилу. Іноді я ледь тягну ноги, спускаючись сходами, а руки так ниють, що я насилу заплітаю волосся. У дзеркалі під очима темні тіні. Але я продовжую.

Руї вчить мене слухати Безіменного. Його методи м’які та терплячі. Замість наказів він пропонує знайти спільну мову з драконом, звертаючи увагу на його настрій, рухи, мову тіла. Наші заняття часто нагадують прогулянки: ми подорожуємо небом, вивчаючи не лише траєкторії, а й одне одного. Я дізнаюсь, як зміцнити зв’язок із драконом, як довіряти йому і дозволяти собі хоч інколи бути слабкою поряд із таким сильним звіром, як Безіменний.

— Дракон може ловити тебе за командою, — одного разу каже Руї, спостерігаючи, як я обережно приземляюся. — Але справжній зв’язок — це коли він ловить тебе без неї, просто тому що відчуває твоє бажання.

Це знання лякає і зачаровує. Я ніколи не думала, що від зв’язку з драконом може так сильно залежати життя вершника.

«Що, якщо я впаду, а він мене не впіймає?» — ловлю себе на дурному питанні. Ескар же сам наголосив, що я фея — у мене є власні крила, які в будь-якому разі мене підстрахують.

Іноді Руї мене дивує. Одного ранку він з’являється на тренуванні з букетом польових квітів.

— Це тобі, — каже він, простягаючи квіти.

Я ошелешено приймаю милий подарунок. Руї пояснює:

— Сьогодні ми говоритимемо про те, чому драконам теж потрібні дари від вершників.

Я не стримую сміх. І все ж, мені приємно.

За тиждень ще одним сюрпризом від Руї стає старовинний фоліант про східних драконів. Книга неймовірно стара, з обгорілими краями та пожовклими сторінками. Руї розповідає, що його родина колись викупила її у піратів. Я розумію, що ніколи не бачила цей фоліант в жодній бібліотеці, хоча я там частий гість.

— Легенда каже, що східні дракони були настільки мудрими, що вміли розмовляти, — розповідає Руї, демонструючи сторінки з химерними малюнками драконів і чорнильним текстом. — Вони були надто розумними, надто людяними і... вразливими. Кажуть, саме тому вони загинули у драконячій війні.

Деякі сторінки знищені, і я не можу прочитати книгу до кінця, але навіть уцілілі фрагменти дивують своїми одкровеннями. Східні дракони — перший і найдавніший вид драконів у світі. Можливо, вони з’явилися ще до нас. Історія драконів — велична, загадкова, заплутана й жорстока. Мені стає соромно, що раніше я зовсім не цікавилася нею. Все це змушує мене дивитися на Безіменного інакше. Хто знає, скільки мудрості й сили приховано в ньому?

Якщо Руї допомагає мені будувати зв’язок із драконом, то Ескар вчить його підкоряти. Тренування суворі, і він не пробачає мені слабкості. Кожне заняття з ним — як випробування. Ескар змушує мене виконувати трюки, які я раніше бачила лише у виступах найкращих вершників. Петлі, різкі повороти, зигзаги й ловля м’яча в повітрі — все це частина наших занять. Але одне з найскладніших випробувань — це коли Ескар змушує мене стрибнути з Безіменного.

— Ти маєш довіряти йому. Без цього тобі не перемогти в Скайтеррі, — каже він, пильно дивлячись мені у вічі. Його погляд обпікає, а голос майже наказує.

Вперше я не витримую. Стрибок із висоти змушує мене рефлекторно випустити крила й врятуватися самостійно. Безіменний залишається ні з чим. Ескар злиться. Його щелепа стискається, а темні очі пронизують мене наскрізь.

— Ти що, маленька фея, яка боїться розбитися? — Ескар дивиться на мене зверхньо, і в його очах я бачу роздратування й навіть презирство. — Дивись і вчись.

Він високо злітає на Жерлі, а потім стрибає вниз. Від цього видіння серце завмирає. Ескар падає головою вниз, а дракон чомусь не поспішає ловити його. Мені хочеться кинутися на допомогу, але я ніяк не встигну. І тут розклад карт змінюється: Жерл ловить його пазурами просто біля самої землі! Ескар навіть не дає команди. Все відбувається швидко й злагоджено, ніби так і задумано. Зрештою я розумію, що так і є. Ескар спеціально підлаштував усе так, щоб Жерл спіймав його в останню мить, демонструючи, наскільки сильний їхній зв’язок.

Вдруге я змушую себе довіритися. Я стрибаю й падаю, відчуваючи, як вітер ріже обличчя, а ребра стискаються. Кричу команду, але нічого не відбувається. У якийсь момент мені здається, що я розіб’юся, і крила вже горять усередині спини, благаючи вирватися назовні, але тут пазурі Безіменного ловлять мене. Страх змінюється ейфорією, а потім гордістю. Я змогла. Це неймовірно. Я майже розумію, чому Ескар так наполягав на цьому.

Не всім подобається, що я беру участь у тренуваннях із Скайтерри. Деякі вершники досі ставляться до мене упереджено через те, хто я. Бувало, я чую їхній гидкий шепіт за спиною: «Фея зіпсує нам турнір. Вона не витримає». «Що вона робить у нашій грі?». Бувало, я бачу, як вони дратуються й закочують очі, коли Ескар відводить мене на тренування.