Розділ 32

Ось і починається найважча частина. Від теорії про Скайтерру ми переходимо до практики...

Увесь шлях до тренувального майданчика я почуваюся так, ніби йду на страту. Ескар крокує попереду, впевнений і спокійний. Я ж не можу позбутися гучних думок: «А що, якщо я впаду?», «А що, якщо Безіменний мене осоромить?», «Чому взагалі я погодилася на це божевілля?»

Ми зупиняємося на галявині, оточеній густими деревами. Справжня арена для Скайтерри недоступна для тренувань — вона зайнята більш досвідченими командами, тому Ескар вирішив імпровізувати. З ним м’яч для Скайтерри — великий і важкий, зі шкіри, укріплений металевими вставками, щоб витримувати удари драконячих кігтів.

Ескар мовчки підходить до Жерла, плескає його по боці, ніби заспокоюючи, і навіть без команди швидко вскакує у сідло. Його рухи впевнені, відточені, ніби він робив це тисячі разів. Жерл реагує, трохи смикаючи хвостом і вигинаючи спину, наче пишається тим, що він — дракон капітана.

— Феррас'ши, — кидає Ескар, і Жерл без вагань розправляє крила. Могутні м’язи перекочуються під блискучою лускою, коли він злітає. Це ідеально злагоджені рухи вершника й дракона: гармонійно й блискавично. У польоті вони виглядають, як єдине ціле.

Вони піднімаються у небо, і серце стискається від тривоги. Тепер моя черга.

Я повертаюся до Безіменного, який стоїть неподалік, ледачо переминаючись із лапи на лапу. У голові намагаюся згадати команди, яким мене вчив Руї. Спочатку потрібно змусити його схилитися.

— Шарг'аір, — кажу.

Дракон неохоче нахиляє голову й трохи опускає корпус, дозволяючи мені залізти. Але щойно я хапаюся за гребені, Безіменний різко розвертається, і я ледве не лечу вниз. Лише дивом утримуюся на місці.

— Заспокойся! — злюся, намагаючись балансувати, але Безіменний то й справа крутиться.

Згадую, що Руї вчив мене особливої команди, яка змушує дракона завмерти на місці. Але ніяк не можу згадати точне звучання...

— Засхар... Захсаріс! — не працює.

Безіменний повністю мене ігнорує. Я напружуюся, виловлюючи потрібну команду зі своєї пам’яті:

— Зхаар'сір!

Тут звір чітко завмирає на місці. Я видихаю з полегшенням. Як же важко з ним порозумітися! І я, при всій своїй гарній пам’яті, ще не встигла зазубрити довгий список драконячих команд. На відміну від вершників, які знають їх із пелюшок, я бачу ці складновимовні слова вперше.

— Феррас'ши! — і ми нарешті злітаємо.

Робити це на Безіменному мені вже доводилося, але, здається, тоді він слухався набагато краще. Нині ж він летить, наче спеціально хоче нагадати, хто тут головний.

— Тримайся ближче до мене! — долинає голос Ескара згори, але в мене немає сил відповісти.

Величезні крила Безіменного оглушливо розтинають повітря. Він ігнорує мої спроби підлетіти ближче до Жерла й повертає в абсолютно протилежний бік.

— Командуй чіткіше! — кричить Ескар, розвертаючись на своєму драконі. — Контролюй його!

— Ти думаєш, я цього не роблю?! — огризаюся у відповідь. — Тхарг'есс, Безіменний! Тхарг'есс!

Безіменний повертає в бік і мало не врізається в Жерла. Ескар напружується, маневруючи, щоб відлетіти від підрізаного ним дракона. М’яч у кігтях Жерла майже не рухається, але Безіменному, здається, байдуже. Його більше цікавить те, щоб слідувати власним примхам.

— Зберися! — роздратовано викрикує Ескар.

«Зберися… Легко сказати, коли твій дракон діє, як годинниковий механізм!»

Ми пробуємо знову й знову. Я намагаюся направити Безіменного до Жерла, підказую, як вихопити м’яч, але дракон, ніби навмисно, мене ігнорує. Ескар викрикує підказки з висоти, але, здається, усе це марно.

— Усе, досить, — нарешті кидає він, приземляючись. Його голос звучить різко й гнівно, як вирок.

Напевно, він думає, що це повний провал. Я нікуди не годжуся. Мені ні за що не виграти у Скайтеррі, більше того, зі своїми навичками я угроблю власну команду!

Я насилу змушую Безіменного опуститися на землю й злазжу з нього, відчуваючи, як ноги тремтять від напруги.

— Він не буде працювати без міцного зв’язку, — каже Ескар, зіскакуючи з Жерла. Його голос холодний і роздратований. — Між вами зараз немає довіри. Він відчуває, що ти не впевнена.

— Я… — починаю, але замовкаю, опустивши погляд. Він правий.

Чому ці самозакохані нахабні, але такі демонічно привабливі вершники завжди виявляються праві?!

— Тренування допоможуть, — продовжує Ескар. — Але це буде довго й важко.

Я мовчки киваю. Усе всередині стискається від розчарування. Я ще ніколи в житті так не облажалася...

— Тхалар, — відпускає Жерла Ескар, і дракон вільно злітає у небо й відлітає.

Вершник ховає м’яч у сумку й, здається, збирається ще щось сказати, але замість цього раптово розвертається й іде геть.

— Зачекай! — кличу я його, квапливо наздоганяючи.

Він зупиняється, обертаючись із явним невдоволенням.

— Я хотіла запитати… — починаю я, намагаючись зібрати думки.

Мені хочеться розпитати його про все! Про те таємне нічне зібрання, про напад на зеленого дракона, про те, де Ескар із Жерлом так довго пропадали. Усе це гризе мене зсередини.

Але вершник обриває мої думки коротким:

— Завтра в той самий час.

І йде, не озираючись.

Я залишаюся на галявині, відчуваючи, як роздратування й безсилля борються всередині мене. На мене дивиться Безіменний, ледачо смикаючи хвостом. І я не можу вирішити, злюся я більше на нього, на себе чи на Ескара.

Але одне я знаю точно: я не відступлю. Я навчуся керувати Безіменним. Я навчуся грати в цю божевільну Скайтерру. Бо в мене просто немає іншого вибору.

***

Повертаюся до кімнати гуртожитку, відчуваючи себе повністю виснаженою після тренування. Ледве я зачиняю двері, як бачу, що в кімнаті панує справжній хаос: сукні, тканини й прикраси розкидані повсюди.

— А що тут сталося? Гардеробне виверження? — запитую.