Розділ 30

Я повертаюся до своєї кімнати в гуртожитку академії, відчуваючи неймовірну втому на плечах. Загадкова печера, демонічні руни, Руї, кільце і завал, з-під якого ми ледве встигли вибратися. Ці події не хочуть відпускати. Здається, у мене досі тремтіння в ногах. Хочеться випити гарячого шоколаду по-гномівськи і розслабитися. Зібрати думки докупи. Ще раз оглянути підозріле кільце. З ним точно щось не так…

Щойно я відчиняю двері, переді мною з'являється Моргана — як завжди, яскрава й неперевершена. Її вогненно-руді локони зібрані у витончений недбалий пучок і блищать у променях західного сонця, а червона шовкова блуза і вузькі чорні штани підкреслюють її впевнений вигляд. Зачіска тримається завдяки кільком східним шпилькам, і, дивлячись на них, я тут же згадую Руї. Все-таки, якщо не брати до уваги розріз очей, він чимось схожий на Моргс…

— Фрея! — вигукує сусідка, миттєво кидаючись до мене з обіймами. — Нарешті ти повернулася! Я так за тобою скучила!

Я встигаю лише здивовано кліпнути, перш ніж її руки обіймають мене. Моргана завжди була занадто емоційною, але зараз це виглядає особливо зворушливо.

— Я теж рада тебе бачити, — відповідаю з усмішкою, відступаючи, щоб зняти з плечей плащ. — Де ти пропадала?

— Вдома була, — відповідає вона, сідаючи на ліжко й закидаючи ногу на ногу. — Тобі, напевно, казали? Сімейні обставини й усе таке.

— Усе добре? — обережно питаю я.

— Помер дядько, — знизує плечима Моргс, наче це нічого не означає. — Впав із дракона над скелями. Дуже драматично, але, якщо чесно, я його майже не знала. Він вічно подорожував, тож ми рідко бачилися.

— Співчуваю, — кажу щиро, але помічаю, що її це не особливо хвилює. Моргана зітхає і, ляснувши себе по колінах, змінює тему:

— Гаразд, досить про сумне. А ти що тут творила? Розповідай! Я впевнена, у тебе знову була якась епопея!

Я хмикаю, знімаючи взуття, і показую на ключицю, де тепер видно невелику ділянку луски. Це ледь помітно, якщо не придивлятися, але для Морґани — як сигнал до захвату.

— Що це?! — вигукує вона, підскакуючи до мене. — Фрея, це ж… Луска! Що ж це виходить? Ти й фея, і вершниця-таки?! Ти теж напівкровка?! Та годі!

— Схоже, — кажу я стримано. — Здається, у моєму роді був хтось із вершників. Але я про це ніколи не знала…

— Це ж чудово! — радіє вона, сяючи від захвату. — Тепер ми обидві в одному човні! О Лів, недаремно я відразу побачила в тобі споріднену душу! Ми ж однакові.

Я слабко всміхаюся і знизую плечима. Для мене це не стільки привід для радощів, скільки чергове питання без відповіді. Але я не хочу псувати Моргані настрій.

— Це ще не все, — кажу я, витягаючи з сумки кільце, знайдене в печері. Його металева поверхня здається теплішою, ніж повинна, а візерунки так само мерехтять. — Знайшла це.

— Ого… — Моргана бере кільце, крутить його в руках, уважно розглядаючи. — Гарненьке колечко. Велике, напевно, для чоловічої руки. Бачу магію й майстерне виконання. Але не в моєму стилі.

Моргс швидко втрачає до нього інтерес.

— Воно здається мені знайомим, але я не можу пригадати, звідки… Упевнена, що вже бачила його раніше, — відповідаю.

Моргана повертає кільце й знизує плечима.

— А я бачу його вперше. І ювеліра не впізнаю. У моїх почерк точно інший. І що ти збираєшся з цим кільцем робити? Шукати його власника?

— Поки ні, — кажу я, ховаючи прикрасу назад. — Річ у тому, що з цим кільцем точно щось не так. Ми з Руї знайшли його в печері демонів.

— Печера демонів?! — широко розкриває очі Моргана. — Так, а ось із цього моменту детальніше, будь ласка!

Я всміхаюся, очікувавши таку реакцію від Морґани.

— Руї тепер мій наставник із дресирування Безіменного. Так вирішив директор. Загалом, на тренуванні Безіменний заніс нас у печеру, і там були стародавні демонічні руни, кривавий вівтар і це кільце. Але потім… Нас засік якийсь магічний рубін, і печера почала обвалюватися. Ми ледве встигли вибратися.

Моргана уважно слухає, її зіниці розширені від шоку.

— Мати моя лісова відьма! Тобі треба було починати свою розповідь із цієї частини! — обурюється вона.

Я всміхаюся.

— Тепер ти знаєш.

— Так, тепер знаю. А директор що на це сказав? — запитує Морґс.

— Нічого. Ми поки не говорили йому… — я відводжу погляд.

— Ти була в підозріло загадковій демонічній печері з кривавим вівтарем і пастками, і не розповіла про це директорові?!

— Ні, — відрізаю я. — Що я йому скажу? Печеру завалило, доказів немає. Він мені не повірить.

— Усе одно треба розповісти! — наполягає Моргана, обурено тупаючи ногою. — Це важливо, Фреє! Наших драконів убивають стародавньою демонічною магією! Це може бути пов’язано!

— Ти, здається, забуваєш, що директор уже раз не повірив мені, коли я розповіла про напад на зеленого дракона в лісі, — нагадую я, холодно дивлячись на неї. — І це мало не закінчилося моїм виключенням із академії.

Моргана тяжко зітхає, хитаючи головою, але більше не сперечається. Я знаю, що вона має рацію, але йти до директора зараз — сумнівний крок.

— Гаразд, — каже вона м’якше. — Але якщо що, я завжди прикрию тебе. Ти це знаєш, так?

Я киваю, відчуваючи тепло від її слів. Попри всю свою яскравість і емоційність, Моргана завжди поруч, коли це потрібно.

***
 

Новий день зустрічає мене легким прохолодним вітерцем, що пробирається крізь вікно. Загадкове кільце всю ніч пролежало під подушкою, але зараз я витягую його, щоб переконатися, що воно все ще тут. Світло ранку відбивається на його блискучій поверхні. Відчуваю, як неприємна тривога знову стискає груди. Демони, дракони, вбивства та кров напівкровки, що тече в моїх жилах... Я досі не написала листів матері, не розповіла їй, що відбувається. Вона й гадки не має, хто я тепер.

Змушую себе відірватися від цих тривожних думок. Урешті-решт, я вступила до академії не для того, щоб вивчати демонів і потрапляти в пригоди, а насамперед для навчання. В Академії фей ніщо не відволікало мене від науки, гуртків і статусу. Тут же все надто складно...