Розділ 29

Широкі крила Безіменного складаються перед входом у печеру. Ми вриваємося в темряву, і я стискаю гребені на спині звіра, намагаючись заспокоїтися. Відчуваю, як міцні груди Руї притискаються до мене. Безіменний швидко зупиняється. Його масивні лапи з гучним стуком торкаються кам’яної підлоги. Він фиркає, занепокоєно перебираючи кігтями, і я розумію чому: далі простір стає занадко вузьким та тісним для його величезного тіла. Я переглядаюся з Руї.

— Ти хотіла сюди потрапити? — запитує вершник. — Дракон відчуває твої бажання. Навіть потаємні.

— Ні, я… Він сам сюди прилетів! — заперечую.

Ми озираємося.

Печера виглядає звичайно, як і багато гірських укриттів: сірі кам’яні стіни, трохи вологі від крихітних потоків води, що струмують по них. Невеликі сталактити звисають зі стелі. У повітрі відчувається запах сирості й землі, а під ногами м’який пісок змішується з дрібними уламками скель.

Але чим довше дивишся, тим більше розумієш, що це незвичайне місце. На стінах, ледве помітні на перший погляд, проступають візерунки. Вони здаються давніми, вирізьбленими з майже ювелірною точністю. На них зображені лінії, що переплітаються у складні спіралі та символи, які мерехтять слабким червоним світлом. Деякі нагадують язики полум’я, інші — гострі кігті або очі, що стежать за кожним кроком. Рун багато, але вони не хаотичні — їхній узор має чітку структуру.

— Демонічні руни, — ми з Руї промовляємо це одночасно і тут же переглядаємося.

Це саме вони. Давні демонічні руни…

Я невпевнено дивлюся в темряву. Внутрішній голос кричить тікати звідси, але магнетична сила тягне вперед.

— Що це за місце? — запитую я, роблячи кілька кроків уперед.

— Схоже, Безіменний знає краще, ніж ми, — відповідає Руї, спираючись на стіну. Його звична насмішливість зникла, і я розумію, що він теж відчуває напруження.

Тиша тут щільна, ніби поглинає всі звуки. Удалині, з глибини печери, долинає тихий гул, ледве чутний, але від нього по шкірі пробігають мурашки.

— Можливо, нам слід повернутися в академію і повідомити про це місце директорові… — бурмоче Руї.

— Ні, — відповідаю я. — Спочатку ми маємо дізнатися, що це все означає. Ти ж знаєш, що демони вбили Варзо?

Руї киває:

— Чув. Давня демонічна магія.

— Подивись на ці руни. Сучасні демони такі вже не використовують. Вони теж дуже давні.

Руї дивується.

— Звідки ти стільки знаєш про демонів?

Я згадую книги з демонології, які якимось чином опинилися в нашій бібліотеці. У дитинстві я любила горта́ти їх і розглядати картинки. Правда, пам’ятаю з них небагато: мама забрала книги, щойно помітила мій інтерес, і сховала їх. Та все ж… Саме звідти я отримала деякі знання, які зараз стали корисними.

— Неважливо, — кидаю я Руї. — Йдемо вглиб?

Він неохоче киває й виходить попереду мене.

— Тримайся позаду. І обережніше.

Я закочую очі.

— Зображаєш із себе лицаря? — моє зауваження недоречне, адже Руї чинить правильно.

Однак юнак просто не реагує на мої слова.

Повітря в печері важке, з ледь вловимим запахом чогось гіркого й давнього, наче камінь, що пролежав тисячі років. Вузький тунель огортає темрява, а стіни виразніше починають випромінювати слабке червоне світіння. Я ледь торкаюся одного із символів — і шкіру тут же обпікає. Я ойкаю й відсмикую долоню.

— Я ж казав, обережніше, — докоряє Руї.

Я червонію й відвертаюся від його зауваження. Важко визнавати, що цей дивний вершник має рацію.

Кожен крок дається дедалі важче, ніби печера намагається виштовхнути нас. Ми йдемо вперед, поки перед нами не відкривається широкий і високий простір. У центрі стоїть вівтар, висічений із чорного каменю.

Його поверхня вкрита рунами, які світяться яскравіше, ніж усе довкола. Але найбільш моторошне — це заглиблення в центрі, де застигли темно-бурі плями.

— Це кров, — шепочу я, ледь дихаючи.

Руї обережно підходить до вівтаря й нахиляється ближче. Його погляд напружений.

— Можливо, тут проводили жертвоприношення, — каже він, ніби читаючи мої думки. — Але кому? І для чого?

Мій погляд падає на предмет, що лежить у самому центрі вівтаря. Це кільце. Воно здається звичайним, але візерунки на його поверхні й слабке світіння видають його справжню природу.

— Що це? — запитує Руї, коли я обережно беру кільце до рук. Цього разу метал не обпікає, а спокійно торкається шкіри.

Кільце здається дивно знайомим, ніби я вже багато разів бачила його раніше, хоча розум відмовляється пригадувати.

— Не знаю, — відповідаю я, намагаючись не показувати, як хвилююся. — Але… мені здається, я точно бачила його раніше. Я знаю це кільце.

Руї піднімає брову, уважно спостерігаючи.

— І знову ти тягнеш усе до рук... Припини це робити, — тихо каже він. — Це місце… і це кільце. Усе це виглядає, як частина чогось набагато більшого. І жахливого.

Я киваю, стискаючи кільце в руці. Воно нагрівається від мого тепла. Я не можу його відпустити. Воно — ключ. До чого? Не знаю. Але це тільки початок.

Несподівано ми з Руї помічаємо дивний камінь, схожий на рубін, вмурований у стіну. Його гладка поверхня манить. Я відчуваю дивне тяжіння, ніби камень щось шепоче мені на межі сприйняття.

— Не чіпай його, Фреє, — тихо застерігає Руї, пильно дивлячись на рубін.

Я слухаюся Руї. Досить торкатися підозрілих речей. Ще накличемо на себе біду. Та перш ніж я встигаю відвести погляд від рубіна, він раптом спалахує. Багряне світло заливає все довкола. Воно різке й сліпуче. Я інстинктивно зажмурююся й відвертаюся. Світло пронизує темряву, й повітря навколо починає вібрувати, попереджаючи про небезпеку.