Розділ 28

Ми тренуємося за межами академії. Мабуть, директор Радрер поки не хоче привертати до мого випадку занадто багато уваги інших студентів. Але це марно. В академії вже всі знають, що сталося — чутки про моє «приручення» Безіменного розлетілися з неймовірною швидкістю, навіть серед тих, хто не був на тренуванні.

Уся академія гуде про резонанс: звичайна фея раптом стала напівкровкою і приручила непривченого. Навіть вступ Моргани — напіввершниці й напіввампіра — уже не згадують. Не хочачи цього, я її затьмарила...
Цікаво, як у неї справи? Чи приручила Морг таки свого дракона? Востаннє, коли я хотіла провідати подругу, мені сказали, що вона поїхала до сім'ї у терміновій справі на кілька днів. Нам так і не вдалося побачитися.

Ми з Руї зустрічаємося на мальовничій лісовій галявині, яка ховається біля підніжжя гір. Тут панує приємна прохолода, і немає й сліду від боліт, що вже здається дивом. Повітря наповнене ароматом диких трав, а легкий вітерець грає в кронах дерев.

Та замість того, щоб насолоджуватися моментом, я відчуваю, як напруження стискає груди. Дресирувальники от-от приведуть Безіменного, а всередині мене — справжній хаос.

Я ставлю собі запитання, на які не можу знайти відповіді.

Хто я насправді? Чи варте це всього? Навіть якщо на карту поставлено грант, власний дракон і справжнє самовизначення... Чи хочу я цього всього? Раніше я відчувала себе володаркою власного життя. Я ніколи не боялася досягати свого. У мені текла нескінченна рішучість.

Але раніше я була іншою. Я була найкращою феєю Академії Золотих Фей. Аристократкою, хай моя сім’я насправді й збідніла. Я досягала всього найкращого і йшла за своєю мрією. 

А хто я зараз? Напівкровка? Напівфея-напіввершниця? Приручителька величезного некерованого дракона? Справжня студентка Академії Бронзових Драконів?  Хто ж я?! 

Я цього не просила. Я до цього не прагнула. Флаймар першим обрав мене для участі в програмі обміну. А потім мене обрав Безіменний... 

З роздумів вириває голос Руї з його звичною лінивою усмішкою:

— А ти вже придумала йому ім’я, феєчко? — питає він, схрестивши руки на грудях.

Сьогодні Руї одягнений у синю сорочку крою східного кімоно. Вона переливається на сонці, як ніжний шовк. На шиї та рукавах вишиті візерунки. Це змієподібні золоті дракони.

— А? Ти про що? І не називай мене так! — огризаюсь я.

— Не про що, а про кого. Про Безіменного. 

— Це... Я ще не думала. 

Між розмовою я продовжую розглядати Руї. Коли промені сонця торкаються його волосся, воно стає шалено схожим на живий м'який вогонь. На потилиці його волосся зібране в невеликий пучок, заколотий довгими чорними шпицями.

— Хочеш, щоб він залишався Безіменним до кінця життя? — питає вершник.

— Навіть якщо так, це буде моє рішення, як його господині! — відповідаю з викликом.

Руї лише усміхається, наче його забавляє моя злість. Цікаво, він помітив, як уважно я його разглядаю? 

— Твоє право, — кидає він. — Але подумай. Ім’я — це зв’язок. Перший крок до того, щоб він прийняв тебе до кінця. Навіть якщо ти залишиш його Безіменним, дай зрозуміти, що це його ім’я.

— Дякую, Руї, якось упораюсь, — відрізаю я, намагаючись приховати невпевненість.

Він не сперечається, лише усміхається, наче знає, що я все одно повернуся до його слів. Байдужість вершника дратує ще більше, ніж сам факт, що він завжди має рацію. Хай Руї й талановитий наставник, але щоразу, коли він відкриває рот, мені хочеться огризнутися. Як і Ескар, Руї пробуджує в мені дивне, але яскраве роздратування, змушуючи захищати своє, навіть там, де це не потрібно.

Дресирувальники з’являються через кілька хвилин. Їх троє, але навіть разом вони виглядають напруженими, наче кожен рух дракона — це виклик долі. Безіменний рухається повільно, граційно, як хижак, який знає, що його бояться. Його величезні лапи залишають глибокі вм’ятини в землі, а довгий хвіст волочиться за ним, ледь не збиваючи дерева на своєму шляху.

Щоразу, коли хтось із дресирувальників наближається, Безіменний гарчить або робить загрозливий крок у його бік, змушуючи відступити. Він ніби грає з дресерувальниками, перевіряючи межі. І коли здається, що терпіння дракона ось-ось урветься, він звертає вбік, збираючись піти. У цей момент з’являється Радрер. Його постать випромінює майже крижану впевненість. Один його погляд і короткий жест — і дракон зупиняється. Він невдоволено пирхає, але підкоряється, повертаючись на стежку. Навіть цей дикий звір визнає силу директора.

Коли Безіменного приводять на галявину, він зупиняється, випрямляючись на весь зріст, і уважно оглядає нас. Його чорні очі пробігають по Руї й затримуються на мені. Моя груди стискаються від раптового усвідомлення: це мій дракон. Мій. Тепер я відповідаю за кожну його примху. І коли він наближається, я знову відчуваю цей загадковий зв’язок між нами — ледь вловиме тепло, яке розливається зсередини. Воно схоже на жар магічного світла, яке ми, феї, можемо розпалити у своєму тілі.

Радрер і дресирувальники не затримуються. Директор кидає мені погляд, у якому читається попередження, і йде разом із командою, залишаючи нас наодинці: мене, Руї й Безіменного.

— Ну що, почнемо? — Руї звертається до мене, схрестивши руки на грудях. — Ти маєш зрозуміти, що, попри зв’язок, Безіменний — не іграшка. Це могутня й дика істота, якій потрібні чіткі команди.

На диво, Руї абсолютно серйозний. Мені незвично бачити його таким. Я киваю, відчуваючи, як мене знову охоплює нервозність.

— Почнемо з основ. Управління його рухами — це перше. Для цього ми використовуємо команди мовою драконів. Слухай і повторюй за мною.

Він вимовляє кілька коротких слів дивною мовою, що нагадує гарчання й шипіння:

— Шарг’аір, Безіменний. Тхаар’тос, шарг’аір. — Голос Руї звучить упевнено.

Дракон прищурюється, ніби обмірковуючи, підкорятися чи ні. Але потім опускає голову, дозволяючи торкнутися його масивного чола.