Розділ 5

Різко схоплююся з ліжка після кошмарного сну. Тіло досі горить і пече. Я вся спітніла. Серце виривається з грудей; пульсує навіть у скронях. Важко дихаю, не можу заспокоїтися. Охоплює тремор. 

Ось, що зі мною творить Академія Бронзових Драконів! Але ж це тільки перший день!

Прикладаю руку до грудей, слухаю стукіт серця і намагаюся заспокоїтися. День був важкий, але й ніч не дозволяє відпочити. Стукаю пальцем по грудній клітці в ритм серцебиттю. Ось так. Усе закінчилося. Це був сон, тільки сон. 

«Заспокойся, Фрея, це лише кошмар», — у голові голос матері, яка раніше прибігала на мої крики посеред ночі. 

Але занепокоєння залишається. Не дарма прабабуся була феєю-провидицею. Деякі мої сни збувалися або частково трактували майбутнє. Після них я прокидалася у схожій паніці.

Ні, це точно не він. Це не може бути віщим сном. Що вершнику робити в моїй академії? І, тим більше, навіщо йому нападати на дружній народ?    

Підходжу до вікна, визираю назовні. Убогий ґрунтовий дворик, посеред якого височіє чорний фонтан зі статуєю дракона. Хоча, за розміром останній більше схожий на дитинча. 

Це місце зводить мене з розуму... 

На годиннику тільки 4 ранку, але засинати я більше не ризикую. Проходжуся новою кімнатою в гуртожитку: дякую, що поки що одиночною. Моє ліжко праворуч, ліворуч стоїть друге — нежитлове. Ліжка прості, дерев'яні, з матрацами середньої м'якості і подушками, набитими гусячим пером. Поруч із ними тумбочки, і кілька шаф. Ще є 2 чорні столи, за якими можна займатися навчанням. На відміну від гуртожитку в Академії фей, тут немає картин із пейзажами природи, м'яких килимів із вовни ведмедя Білого лісу, великої кількості квітів і акваріума з дикими піксі. Я вже розібрала більшу частину речей, а нерозібрані лежать у валізах у кутку. 

Під кінець учорашнього дня помічниця директора, Рурі, все-таки згадала про моє існування, і передала документи на заповнення, розклад, форму та інше. 

До занять ще 4 години, значить можна зайнятися бюрократією: заповнюю форму на навчання, уважно читаю умови програми і ставлю підпис. Із цих папірців розумію, що академія не робить знижку на те, що я фея, і сприймає мене майже, як драконячу вершницю. Тільки без дракона. Я зобов'язана відвідувати пари польоту, але на заняттях дресирування можу тільки спостерігати (оскільки дракони не слухаються нікого, крім вершників).  Я можу навіть брати участь у Скайтеррі — їхніх безбашенних польотних змаганнях. 

Так, відчуваю, що буде "весело". 

Ближче до восьмої надягаю форму: чорна блузка, панчохи, бордовий піджак і спідниця, високі шкіряні чоботи. Збираю волосся в доглянуту косичку на потилиці.  Додаю парочку рубінових прикрас, роблю легкий макіяж під відтінок. Ідеально. 

Перша пара після сніданку — Історія Семигір'я. Такий самий предмет був і в нас, тож я почуваюся впевнено. У мене гарна пам'ять, і гуманітарні науки даються дуже легко. Я впораюся.  

Ідучи коридором, натикаюся на таблицю пошани — на ній портрети та імена найкращих студентів. Несподівано знаходжу дуже знайоме обличчя! Той самий студент, що снився мені в кошмарі. «Ескар Фалгорт» — підписано знизу. Так ось, хто він? Найкращий студент Академії Драконів... На губи лізе презирлива усмішка.

Принаймні тепер я знаю ім'я того, хто облив мене брудом. Буквально. По сусідству з його портретом страшненька дівчина з довгим чорним волоссям і темними, як у відьми, очима. І ще одна: з короткою зачіскою і вузьким розрізом очей. Пора б мені зайняти місце когось із них. Дуже сподіваюся, Ескара.  

Заходжу в аудиторію. Лави із сірого дерева. На стінах висять драконячі герої. В іншому приміщення класичне: більш похмура копія нашого. 

Сідаю на вільне місце, роздивляюся однокурсників: більшість вершників мають темне волосся, половина має смагляву шкіру — це їхня генетика. Серед фей більше блідолицих блондинів і рудих. Помічаю й Ескара. Сьогодні він хоча б у сорочці та піджаку. Сидить в іншій частині аудиторії, і слава Лів. Впевнена, від нього так само смердить драконом. 

Помічаю, що хлопець кидає на мене зухвалий невдоволений погляд. От придурок. Але, не можна заперечувати, красивий. У світлі сонця і нормального настрою, розглядаю його риси. Великий ніс із горбинкою і довгі гострі вуха не псують хлопця. У Ескара виразні карі очі та широкі красиві брови. На відміну від моєї блідості, його шкіра виглядає засмаглою, і темно-сіра луска доповнює шарм. Міцні широкі плечі та сильна шия. Звісно, серед фей таких хлопців не знайдеш. Наші юнаки гарні по-своєму, але в них рідко буває така темна, брутальна зовнішність... 

Мої роздуми різко перериваються через голос професора: сивого вершника з лускою на пів обличчя. Ось таким і має бути історик: напевно, половину історії він бачив на власні очі. Я посміхаюся своїм думкам, і швидше починаю конспект. 

Урок проходить спокійно. Я відповідаю, коли маю змогу, і навіть заслуговую на поважний погляд професора та кілька заздрісних поглядів однокурсників. Мені це не в новинку. Я вже була найкращою у своїй академії, значить стану найкращою і тут. Навіть якщо доведеться вигризати й видряпувати собі дорогу. 

Раптово в аудиторію забігає захеканий худорлявий студент. Вершники бувають такими дрібними? Я тут же перестаю про це думати, зчитавши вираз його обличчя: юнак в абсолютній паніці. 

— Швидше! Професоре, швидше! Там... Там дракон! Убитий!