Розділ 3

Вирішую почати екскурсію з внутрішнього дворика. До нього можна вийти через браму у вигляді надземного коридору, який підпирають колони. Навколо них обвиваються кам'яні дракони-змії — пам'ять про винищений колись вид. Ця прибудова-коридор з'єднує собою два крила академії. Проходжу, озираючись, визначаючи тип місцевої архітектури. Сумую за нашим двориком із зеленим підстриженим газоном і мармуровим фонтаном, посеред якого стоїть білосніжна гола фея з глечиком. 

Дворик драконів убогий: сірі кам'яні лавочки — повний несмак. Чіпляє око тільки колодязь, та й він надто похмурий, як і все тут. Студентів майже не видно, напевно вони все ще на заняттях. Ну і слава Лів. Драконячі вершники зі своїми манерами, зазвичай, тільки ріжуть мені око.

Проходжу через арку на задній двір академії. Зупиняюся на голій землянній галявині, перед глибокою калюжею. Запах стоїть гірший, ніж у найубогішій стайні. Дивлюся в небо: серед хмар далеко маячать різнокольорові дракони. Погляд пристає до червоної плями: напевно звір просто величезний, але в небі здається зовсім крихіткою. 

Несподівано в спину летить потужна хвиля вітру від драконячих крил, і ледь не збиває з ніг. Я закриваюся руками і рефлекторно роблю кілька кроків. Не встигаю відбігти, як поруч зі мною потужно приземляється гігантський чорний дракон. Його лапи грузнуть у рідкому болоті, і бризки, розміром із кавун, летять просто в мене! Не встигаю зрозуміти, що сталося, як опиняюся вся в багнюці. Волосся, обличчя, білосніжна сукня — все вмить покривається мокрою землею! 

Я в жаху завмираю, роздивляючись себе, стискаю кулаки і кусаю губу, щоб не завищати на всю округу. 

ЦЕ ЩО ЗА ДЕМОН?!

У цей момент з дракона зістрибує вершник: хлопець міцної статури, з лускою на шиї і плечах, з густим каштановим волоссям і гострими, красивими рисами обличчя. З одягу на ньому тільки темні штани з грубої тканини, і високі чоботи з шипами. Він окидає мене презирливо-гордовитим поглядом. Навряд чи взагалі розуміє, хто перед ним: зараз я більше схожа на згусток бруду, ніж на ученицю найкращої Академії Фей.  

— Якого де... Ти, що... Ти не бачиш, куди приземляєшся?! — мої манери й ніжний тон зникають без сліду. Терпіння розбивається вщент. Мати моя відьма, я просто в люті!!! 

Незнайомець зневажливо фиркає. 

— Тут не можна ходити. Це посадкова площа, — кидає він. — Тільки ідіот міг цього не помітити. Або ідіотка.

Я нервово стираю болото з обличчя. Дивлюся на хлопця, і в моїх очах танцює вогонь. Магія накопичується в кулаках, і рефлекторно пече в спині: крила хочуть вирватися назовні від злості. 

— Де тут, по-твоєму, про це написано?! — огризаюся я.

— Ніде. Бо всім, зазвичай, вистачає розуму додуматися, — відповідає хлопець. 

Його дракон обтрушується, і в мене знову летять бризки. Прокляття! Брудні неотесані звірі! 

Немов прочитавши думки, чорний велетень дивиться прямо мені в очі, вишкірюється і починає гарчати. Його райдужка криваво-червона, а зіниці тонкі, як у змії. Від його пащі тягне небезпечним жаром... Злякавшись, я роблю ще кілька кроків назад. 

— Приструни свою худобу! — огризаюся я вершникові. 

Мужні брови хлопця хмуряться. Студент стає похмурим і злим, і це починає лякати ще сильніше, але я витримую його погляд із показовою сміливістю. 

— Лети, Жерл, — каже хлопець дракону, і легко ляскає того по спині.

Звір змахує потужними крилами, що переливаються обсидіаном, і злітає в небо. Сильний потік повітря від його польоту цього разу повністю збиває з ніг, і я буквально падаю в калюжу. На білій сукні не залишається жодного чистого місця. Спідниця одразу промокає до нитки. Від такого приниження хочеться вити вовком. 

Я дивлюся в шоці, не знаючи: мені зараз вибухнути магією чи померти від сорому. Вершник дивиться у відповідь зловтішно і посміхається. 

Не знаю, хто він, але я вже його ненавиджу!