Глава 1
Амелія
У більшості студентів життя наче малина. А чому тоді моє перетворилося в колючий кактус?
На зупинці біля універу особливо помітила різницю. Дівчат зустрічали хлопці. Весело перемовляючись, на навчання поспішали компанії.
Зате варто було з автобуса вийти мені, а там вже знайома парочка в погонах чекає.
- Ну знову привіт, - пробурчала я.
- І тобі не вдавитися, - розтягнув рот до вух сержант, він же молодший за званням коп.
Дожилася ж до такого!
Підібралася компанія і для мене. У кого спасибі кинути?
- Заважати не будемо, але і ти не...
Вусатий лейтенант не встиг договорити, в нашу тусовку увірвалося руде і дуууже здивоване торнадо в обличчі моєї подруги Уляни.
- Амі, ти з копами сьогодні? Очманіти! - вона вже встигла їх розглянути, і зашепотіла мені: - А темненький нічого так. Познайомиш?
Нормальна вона?
Навіть зажуритися як слід не дасть.
А у мене, між іншим, серйозні неприємності.
Та що там, вся моя сім'я тепер під підозрою. Нас звинувачують не в крадіжці якихось прищіпок, а в зникненні незліченних скарбів за оцінками експертів.
Якщо кому треба ганьби відсипати, ви звертайтеся. У мене її вистачить на цілу дюжину. Подарую, спакую і бантиком перев'яжу!
Мої супроводжуючі згадали, навіщо їх смикнули сюди, коли ми від зупинки майже підійшли до універу.
- Після навчання вийдеш, нас розбудити не забудь. Нам відзвітувати треба, - зажадав вусатий коп.
- І пиріжки із столовки нам винеси, - облизався його напарник сержант.
- Обійдетеся, - не поспішала я радувати, а то взагалі знахабніють.
Уляна сприйняла навпаки, я бачила по ній, що темненького голодним залишити не хоче. Але подруга не встигла нічого запропонувати, а тільки відскочити прямо на копів.
Повз нас пронеслася спортивна тачка, не знижуючи швидкості. А ми, взагалі-то, в пішохідній зоні.
- Зовсім вже знахабнів! - обурилася Уляна.
- Раз вже ви тут, номери запишіть. Водій на штраф нарвався!
Я нагадала супроводжуючим, хто повинен стежити за порядком.
Вусатий коп хмикнув і поліз в свій планшет.
- Ні-і, записувати нічого. Номери йому зверху видали, - показав в небо пальцем.
- На завданні нас відволікати не можна. Краще ви це... про навчання думайте, поки одну з вас не посадили.
Уля здригнулась і на мене скосилася.
А я що? Сама знаю, що натяк в мій лоб полетів. Хоч бери та табличку там вішай.
Копи нас залишили перед студентським двором, забравшись в свою машину. Звідти у них хороший огляд на вхід, але і так по маячку відслідкують. З учорашнього дня в телефон мені впаяли.
Ось з цього моменту і почалося найскладніше. Дістатися до своєї аудиторії. І не згоріти від сорому.
Для моєї пораненої психіки то ще випробування.
Варто було мені з'явитися, компанії балакунів-студентів відволіклися. З недавніх пір я популярніше всіх тут. Мою персону навіть самий ледачий вже обговорив.
Натовп розступився, на мене косо дивилися. І, не знижуючи голос, ділилися моєю біографією.
- Це ж та злодійка?
- Так, вона. Банк або музей пограбувала.
- Стільки бабла вкрала, а одяг простенький.
- Круто! Мені б стільки багатств!
- Вони давно вже всією сім'єю крадуть коштовності. Ви хіба не знали?
В кінці коридору ганьби мої вуха горіли наче вугілля. Ком підступив до горла. Руки зрадницьки тремтіли. І я дуже намагалася тримала високо підборіддя.
Подруга йшла попереду і різко загальмувала, не даючи мені скоріше забігти всередину і закритися в кабінці туалету.
- Пам'ятаєш тачку, яка повз пронеслася? - махнула вона вперед, я простежила за її рукою. - Тепер ясно, хто. Це ж Платон, мажор і цинічний гад. Я тобі розповідала, як старшокурсник обізвав мою зачіску «собачою радістю». Висміяли мене тоді натовпом в їдальні. Так ось, він це придумав, придурок.
Мене зацікавив не настільки мажористий цинік, як дівчина поруч з ним.
- Чому біля нього треться леді Зло? - так ми, між собою, прозвали красотулю Тоню.
- Та вони ж зустрічалися недовго, потім начебто розбіглися і знову ось...
Уля не доказала, здивовано спостерігаючи за тим, як парочка попрямувала до нас. Вірніше, леді Зло потягнула за руку свого мажора прямо на мене.
- Ну все, досить вже. Підемо звідси, - через голубків відволіклася і знову згадала, що я під прицілом.
Спостерігали за мною в усі очі. За кожним кроком і жестом.
Таке відчуття, що люди чекають, коли я вже скарбами ділитися почну, а вони тут як тут. Не пропустять момент.
Я розвернулася йти і навіть прискорила крок.
- Ну я ж обіцяла тобі її показати? Ось вона! Кажу тобі, Плат. Злодюга з клану, а її досі не відрахували. Ось де справедливість?
Все це миленько так прилетіло мені в спину від леді Зло.
Я просила подругу стояти осторонь, але та не витримала.
- Амелія не причетна! Вона не злодійка! - заступилася за мене Уля, вигукуючи злісній однокурсниці.
Хлопець Тоні в упор на мене втупився. Ух, і колючі очі у нього. Сам високий гад. Гарненькі риси його, звичайно ж, дівчатам подобаються. Струснув своєю брюнетістою головою і посміхнувся.
Мені?
Ну так, познущатися, чи то незрозуміло.
- Брехня! - леді Зло не здавала позиції. - Перед вихідними приїхав наряд поліції і весь універ обшукали з собаками. Нас з навчання зірвали. А все через неї! Амелія разом з братом сховала скриню і не зізнається. Скоро тебе тут не буде!
- Цікаво, - звузив карі очі брюнет, висвердлюючи на мені діру.
Уля знову хотіла на захист йти, але я встигла її жестом зупинити.
- Наступного разу візьму з вас гроші за показ мене. Скарбами теж приймаю.
Так їм, щоб не діставали!
Без подруги тікати не хотілося, за нею я ховаюся іноді. Але Улю понесло, вона зчепилася з леді Зло, сперечаючись, злодійка я чи ні. Ось знайшла, кому тут доводити.
#373 в Молодіжна проза
#3051 в Любовні романи
#1448 в Сучасний любовний роман
перше кохання, студенти, популярний хлопець і проста дівчина
Відредаговано: 06.05.2021