РОЗДІЛ 4.

— Оригінально, Кейт, — каже Ліза, дякуючи офіцерам і допомагаючи мені вибратися з машини, після чого з цікавістю оглядає куртку, яка доходить мені майже до колін.

— Ти винесла мені якусь кофтинку? — питаю я, притримуючи куртку на грудях, бо під нею все ще моя розірвана майже до попереку сукня.

— Ой, пробач, забула. А що, холодно на вулиці?

Позаду тихо сміється офіцер, і я обертаюся до нього.

— Візьміть поки куртку, — говорить він, поправляючи ремінь і дивлячись на мене з тією хитрою усмішкою, яка мені вже починає подобатися. — Потім завезете, а я залишу вам свій номер.

— Думаю, домовилися, — відповідаю я, не поспішаючи відводити погляд.

А чому б і ні? Я тепер вільна жінка й можу робити все, що захочу. А він дорослий хлопчик і дуже симпатичний.

Коли патрульна машина від’їжджає, я ще кілька секунд дивлюся їй услід і тільки тоді розумію, що в мене навіть у роті пересохло від цих красенів у формі.

— Тільки не кажи, що тобі сподобався офіцер, — Ліза смикає мене за руку.

— А чого б ні? Симпатичний.

— О, ну ти як завжди. Обери собі нарешті нормального чоловіка.

— А чого це він ненормальний?

— Все, пішли в дім. Завтра поговорю з чоловіком, нехай знайде тобі нормального кандидата.

— Не хочу я ніяких кандидатів, — фиркаю я, заходячи слідом. — Я хочу гарячого сексу, бо коли він у мене востаннє був, я вже навіть не пам’ятаю. Мабуть, як і в моїх думках.

У будинку на мене одразу налітають дівчата.

— Боже, скільки ми років не бачилися? — Крістін обіймає мене так міцно, що я ледве втримую офіцерську куртку. — Коли востаннє?

— Років п’ять тому, але я за вами так сумувала! І взагалі, я стежу за вами в соцмережах.

— А ми за тобою не стежимо, — усміхається Марія, оглядаючи мене поверх окулярів, — бо в тебе, крім фотографій дітей, взагалі нічого не буває.

— Зате виглядаєш шикарно, — Крістін одразу переводить погляд на мою талію яка виглядає під відкритою курткою. — Як це взагалі можливо? Ти точно народжувала близнюків чи забрала їх у якомусь подарунковому магазині?

— Ага, звісно, у подарунковому. А дванадцять швів там унизу, через які наступні два роки я взагалі не хотіла ніякої близькості, просто дісталися мені в подарунок разом із ними.

— О, у мене було таке саме! — пожвавлюється Крістін.

— Дівчата, навіть не починайте, — перебиває Ліза, закочуючи очі. — Я ваші мамські історії слухати не хочу. Зараз Кейт розповість нам про свого козла-чоловіка і його секретарку, а потім зробимо на них ляльку вуду.

Крістін сміється, вона завжди була такою, навіть після чотирьох дітей, і я досі не розумію, як  вона узагалі вижила. У Лізи дітей не було, але їм із чоловіком це ніколи не заважало: вони були однаково помішані на його кар’єрі мера та її благодійних проєктах.

— Так, дівчата, шампанське холоне, усе готово, — перериває нас Марія своїм звичним командним тоном. — Йдемо.

— Слухаюся. Ти наче директор моєї школи.

— Так вона і є директор школи, — сміється Ліза.

Я витріщаюся на Марію.

— Боже, що я пропустила?

— Вона вже десять років директор, — повідомляє Крістін. — Ти пропустила десять років, Кейт.

Ми сміємося й нарешті йдемо до вітальні пити холодне шампанське. Далі ми розповідаємо одна одній усе, що сталося за ці роки, обсираємо секретарку й дружно бажаємо Бреду обсиратися щонайменше до кінця сьогоднішнього дня, а бажано ще й завтра — після мого апельсинового соку й тортика я дуже на це сподіваюся.

П’ята це була пляшка, шоста чи сьома, я вже не знаю. Прислуга Лізи надто швидко прибирає порожні, а в голові стає так п’янко й весело, що коли Ліза раптом дивиться на мене й питає:

— Слухай, а що ти тепер будеш робити? Може, давай до нас?

Я лише знизую плечима.

— А що я тут робитиму?

— Навчатимешся, — абсолютно серйозно відповідає Марія. — Ти закінчила університет? Ні. У тебе навіть професії немає. А ти ж так хотіла навчатися, мріяла стати журналісткою.

— Ну так, але я вже нічого не пам’ятаю.

— Звісно, ти ж пішла з другого курсу. От і відновимо тебе. Будеш навчатися, а ми всі будемо поруч.

Я переводжу погляд з однієї на іншу.

— Ви смієтеся з мене? Як я відновлюся? У мене навіть документів тут немає. Я взагалі про це не думала. Та й гроші потрібні.

— А в тебе грошей немає? — питає Ліза.

— Наче є.

— Ну от і все.

І перш ніж я встигаю зрозуміти, коли саме моє життя почали планувати без моєї участі, Ліза вже набирає чоловіка.

— Любий, мені дуже потрібна твоя допомога, — муркоче вона в слухавку, а ми всі замовкаємо. — Ти можеш набрати Олександра Грея? Ну того ректора. Ви ж наче разом у гольф граєте. Треба нашу Кейт повернути на навчання… Любий, я обіцяю тобі будь-що, що захочеш. Навіть твої найпотаємніші бажання. Але зроби так, щоб завтра вона вже була студенткою.

— Лізо! — я мало не давлюся шампанським.

Але вона лише відмахується від мене рукою. І саме коли я думаю, що нічого божевільнішого сьогодні вже точно не станеться, Крістін ставить келих на стіл і раптом усміхається тією самою усмішкою, яку я занадто добре пам’ятаю ще з наших студентських років.

— А давайте поїдемо до нашого університету й подивимося, як там зараз?

І чомусь ніхто з нас не каже «ні»…