РОЗДІЛ 3.

— Відійдіть, будь ласка, від автомобіля, — каже один з офіцерів, і я сильніше притискаюся спиною до дверцят, одночасно намагаючись долонею втримати залишки своєї гідності й сукні, яка, судячи з відчуттів, продовжує розповзатися вгору.

— Вибачте, але я не можу.

Офіцер переводить погляд із мене на машину, потім знову на мене і повільно поправляє широкий пояс, на якому висять наручники, рація і кобура.

— Пані, я вас дуже прошу. Відійдіть від машини, щоб нам не довелося вас відводити.

Мій погляд абсолютно випадково зупиняється на наручниках, потім на його руках і чомусь на обличчі. Офіцер, зараза, виявляється дуже навіть симпатичним.

Божечки, Кейт. Серйозно? Ти стоїш із голою дупою посеред траси, за твоєю спиною утворився затор мало не до сусіднього штату, а ти розглядаєш поліцейського?

Чийсь розлючений сигнал повертає мене до реальності саме в ту мить, коли другий офіцер підходить ближче. І тут я розумію, що навіть мої величезні підбори нічого не рятують: я дістаю йому десь до плеча. Я задираю голову і дивлюся на нього своїми великими, зеленими очима, навіть кілька разів кліпаю віями, намагаючись без слів передати просте жіноче послання: я готова бути максимально слухняною громадянкою, тільки, будь ласка, зробіть уже щось із цим довбаним колесом.

Судячи з кутика його рота, послання він отримує.

— Давайте, — говорить м’якше й бере мене під лікоть, відводячи від автомобіля.

— Зачекайте, я…

Пізно…Я роблю крок, тканина остаточно розходиться майже до попереку, прохолодне повітря торкається місць, які сьогодні взагалі не планували знайомитися з містом, і я завмираю, відчуваючи, як обличчя миттєво стає гарячим.

— Офіцере, вибачте, будь ласка, але в мене тут маленька проблема.

Він опускає погляд, швидко повертає його до мого обличчя, але стримати сміх уже не встигає.

— Бачу вашу маленьку проблему. — Він обертається до напарника. — Принеси, будь ласка, мою куртку.

Поки другий офіцер іде до патрульної машини, перший оглядає мій автомобіль і знову повертається до мене.

— І як вас взагалі примудрилося так розвернути?

— Це не я. Це вона сама.

Його брови повзуть угору.

— Машина?

— А хто ще? Я їхала абсолютно нормально, потім щось бахнуло, колесо лопнуло, її понесло. Я взагалі в цьому не розуміюся. Я просто їхала до подруг.

І саме в цю мить із салону починає дзвонити телефон.

— Ой, це, мабуть, вона!

Я задкую до машини п’ятою точкою вперед, тому що після сьогоднішнього виступу показувати її ще й двом офіцерам без крайньої необхідності не збираюся, відчиняю дверцята, хапаю телефон і бачу ім’я Лізи.

— Лізо, слава Богу! Ти не уявляєш, у яку ситуацію я…

— Тільки не кажи, що ти не приїдеш! — перекрикує вона мене так голосно, що, здається, її чує навіть поліцейський. — Ми вже всі зібралися і чекаємо на тебе.

Я завмираю.

— Всі?

— А що ти думала? Я сама тебе чекатиму? Кейт, у нас тут надзвичайна ситуація. Твій чоловік пішов до секретарки. Це треба обговорювати колективно.

— Повір, у мене тут теж невеличка надзвичайна ситуація, — бурмочу я, дивлячись на свою машину, натовп і офіцера, який уже відверто прислухається до розмови. — Я трохи затримаюся, але буду. Тримайте шампанське холодним, сьогодні я точно хочу відпочити.

Я відключаюся й одразу зустрічаюся поглядом із поліцейським.

— Отже, попереду шампанське? — питає він, і в очах уже відверто танцюють смішинки.

— Дуже на це сподіваюся. — Я киваю на машину. — Ви ж допоможете мені до нього дістатися?

Саме в цей момент повертається його напарник із курткою. Офіцер забирає її й простягає мені, а я вдягаю — і мало не стогну від полегшення. Куртка доходить мені майже до колін. Ось він, той рідкісний момент, коли мій зріст стає справжнім подарунком долі. Ще кілька хвилин тому я демонструвала всьому в’їзду в місто власну дупу, а тепер була загорнута в поліцейську куртку майже як у пальто й нарешті могла відпустити сукню.

— Боже, яке щастя.

— Куртка?

— Сто шістдесят сантиметрів.

Офіцер сміється й дістає рацію. Поки вони викликають евакуатор, навколо моєї машини несподівано організовується ціла рятувальна операція. Кілька чоловіків, одна жінка й обидва офіцери беруться за автомобіль, щоб хоча б трохи посунути його вбік і звільнити смугу.

Я теж намагаюся підійти.

— Ви нікуди не йдете, — одразу зупиняє мене офіцер.

— Я можу допомогти.

Його погляд опускається на мої підбори.

— Ви вже допомогли.

Я ображено складаю руки на грудях і залишаюся стояти збоку.

За кілька хвилин одну смугу нарешті звільняють, і потік машин повільно рушає. Хтось сигналить мені на прощання, хтось махає, а один особливо ображений чоловік показує середній палець.

Я привітно махаю йому у відповідь. Ну а що? Треба ж залишити про себе гарне враження.

— Евакуатор уже їде, — говорить офіцер, підходячи до мене. — Вам є кому зателефонувати, щоб вас забрали?

— А таксі тут є? Мені треба до подруги.

Він переглядається з напарником.

— Давайте ми вас відвеземо. Все одно треба дочекатися, поки евакуатор забере автомобіль. Адреса є?

— Звичайно.

Я відкриваю повідомлення Лізи й простягаю йому телефон. Він дивиться на екран, потім ще раз і усмішка з його обличчя кудись зникає.

— Це точно адреса вашої подруги?

— Так. А що?

Другий офіцер заглядає через його плече, читає адресу — і тихо хмикає.

— Ну звісно, ми знаємо, де це.

Я переводжу погляд з одного на другого.

— Щось не так?

— Це будинок мера.

— А-а-а. — Я забираю телефон і ховаю його в сумочку. — Ну так, вона його дружина.

Кілька секунд обидва мовчать. І чомусь саме тепер мені стає страшенно смішно. Ще вранці я була добропорядною дружиною й матір’ю двох дітей, а вже ввечері стояла посеред дороги з розірваною до попереку сукнею, загорнута в поліцейську куртку, і пояснювала двом офіцерам, що мене треба доставити додому до мера. Непоганий початок нового життя.