РОЗДІЛ 2.

За годину я вже стояла посеред подвір’я з валізою біля ніг і дивилася на свій будинок так, ніби бачила його вперше.

Красивий, зараза. Великі вікна, світлий фасад, іпотека з такими варварськими відсотками, що банк, мабуть, досі сумує через те, що ми її виплатили. Я їхала лише на кілька днів до подруг, але відчуття було дивне — наче зараз виходила не просто зі свого будинку на маленький вікенд, а переходила в якесь зовсім інше життя.

— Дивне відчуття, — сказала я вголос, а потім сама ж скривилася від власної драматичності. — Та ну його в сраку.

Оце вже більше було схоже на мене. Сьогодні я не збиралася думати ні про Бреда, ні про секретарку, ні про останні дев’ятнадцять років. Я закинула валізу в багажник і сіла за кермо, одразу відчувши, як облягаюча тканина сукні натягнулася на стегнах.

О, так. Сукня була прекрасна. Коротка, з квадратним вирізом на грудях, вона облягала мене так старанно, ніби дизайнер мав особисту мету показати світові все, чим мене нагородила природа. І нехай зростом я була як маленька мавпочка, зате на високих підборах і з талією, яка якимось дивом пережила близнюків, виглядала дуже навіть нічого.

Бред цю сукню не любив. Йому не подобалося, коли інші чоловіки дивилися на мою дупу. Що, як з’ясувалося, зовсім не заважало йому самому дивитися на дупу секретарки. Тож тепер, дорогенький, моя дупа офіційно вийшла з-під подружньої цензури.

Я глянула на себе в дзеркальце й завмерла. Гулька, знову ця срана гулька. Я навіть не помітила, як машинально зібрала волосся, хоча сьогодні збиралася відпочивати від усього, що робила машинально останні роки.

— Ні, дорогенька. Сьогодні хоча б спробуємо згадати, яка ти насправді.

Я витягла першу шпильку, потім другу, і важкі рудо-золоті хвилі посипалися на плечі й спину. Коли випала остання, я навіть повернулася до дзеркала боком.

— Ні хріна собі.

Волосся вже майже діставало до дупи. Коли я востаннє була в перукаря? Судячи з довжини — приблизно в минулому житті, але виглядало шикарно. Я ввімкнула музику на всю гучність, відкрила вікно й поїхала, підспівуючи старим пісням так голосно, що якби мене хтось почув, нове життя могло закінчитися примусовим лікуванням.

До міста залишалося зовсім трохи, коли щось гучно бахнуло. Машину різко смикнуло вправо.

— А-а-а!

Я вчепилася в кермо і натиснула на гальма. Добре, що перед в’їздом у місто вже скидала швидкість, бо машину повело боком, хтось засигналив, я заверещала ще голосніше — і за кілька секунд зупинилася поперек дороги.

Ну звісно.

Ззаду одразу загуділи клаксони, а я вискочила з машини на своїх величезних шпильках і почала озиратися.

— Де дим?

Бо якщо щось так бахає, воно ж повинно горіти! Нічого не горіло, але заднє колесо виглядало так, ніби щойно програло дуже серйозну бійку.

Я підійшла й нахилилася роздивитися його ближче.

Т-р-р-рісь.

Я завмерла. Повільно випросталася й провела рукою позаду. Маленький розріз на сукні, який ще хвилину тому абсолютно пристойно закінчувався на стегні, тепер простягався до самої дупи.

— Ні…

Я стиснула краї тканини долонею й озирнулася. Машини вже зупинялися одна за одною.

Прекрасно.

Я перекрила в’їзд у місто, не знала, що робити з колесом, стояла посеред дороги на височенних підборах, із рудим волоссям майже до дупи й, власне, з напівголою п'ятою точкою.

І знаєте, на кого я була схожа? Судячи з реакції людей — точно не на порядну матір двох дев’ятнадцятирічних дітей.

— Ти, дівчисько тупе, їздити взагалі вмієш?! — заревів якийсь бородатий чоловік із вікна. — Ти як машину поставила?

Я повільно повернулася до нього, все ще притримуючи сукню.

— Наступного разу, коли в мене лусне колесо, я обов’язково попрошу його зробити це на парковці!

Хтось поруч зареготав.

— Дівчино, допомога потрібна? — гукнув інший чоловік, зупиняючись поряд.

— Дуже!

Його погляд ковзнув униз і затримався на моїх ногах трохи довше, ніж вимагала оцінка аварійної ситуації.

— Можу вас підвезти.

— А машину?!

— І з машиною щось придумаємо.

— Дивись куди їдеш! — заверещала жінка поруч із ще одним чоловіком за кермом, а потім помітила мене й остаточно розлютилася. — Шалава! Спеціально тут стала!

Я аж рот відкрила.

— Серйозно?!

Але вони вже поїхали. Людей навколо ставало дедалі більше. Хтось справді хотів допомогти, хтось радив викликати евакуатор, хтось просто розглядав мене, а один особливо натхненний чоловік навіть запропонував «приємно провести годинку».

— Я не повія! — не витримала я.

Кілька людей одночасно повернули голови. От і чудово. Тепер про це знали всі.

Я стояла біля машини, однією рукою притискаючи розірвану сукню до дупи, а другою намагаючись знайти в телефоні номер евакуатора, коли позаду завила сирена. Натовп почав розступатися, в я кинула телефон на сидіння через вікно, наче це повинно було мене врятувати.

— Тільки не це…

Поліцейська машина зупинилася просто переді мною. З неї вийшли двоє чоловіків у формі, і один із них повільно оглянув автомобіль, затор, мої підбори, розпущене руде волосся, а потім руку, якою я все ще героїчно прикривала дупу.

— Добрий вечір, пані.

Я нервово всміхнулася.

— Одразу хочу сказати: я не повія.

Він кілька секунд мовчки дивився на мене, а потім повільно підняв брову.

— Я цього й не питав.

От тепер я остаточно зрозуміла, що вихідні будуть прекрасні.