Розділ 5

Зранку я знала, що на мене очікує повідомлення від Влада і заздалегідь підготувала в нотатках на нього відповідь. Не міг же він підписатися просто щоб підписатися?

Щойно я прокинулась, рука автоматично потягнулася до приліжкової полички, де завжди лежав iPhone. Розблокувавши його, на мене посипалися численні повідомлення, але цікавило мене тільки одне з них. Яке я не могла знайти. Влад, хай би його, «прайм»! Хто взагалі обрав би собі такий «нік»?

Але серед усіх сповіщень не було й натяку на те, що він хоч щось робив у моєму профілі, окрім як підписався. Я підвелася з ліжка і перевірила ще раз. Дивно. Я була впевнена, що він щось напише або принаймні залишить «сердечки» на останніх дописах. Це неочікувано викликало в мене роздратування.

Але я відігнала від себе ці дивні емоції, хай там як, мені є над чим подумати. Сьогодні я маю зустрітися з хлопцем із НУУ. За дві години, якщо бути точнішою. До цього часу мені потрібно підготуватися. І ще відео зняти й відправити на монтаж іншому хлопцю. Але спершу…

Я швидко знайшла в телефонній книзі контакт «Уля Canon» і написала повідомлення:

«Привіт! Як там наша вчорашня зйомка? Всі чудово вийшли на кадрах? Улічко, якщо не важко, зроби мені, будь ласка, ще обробку фотографії з тортом і келихом. Я дещо придумала».

За декілька хвилин на мене вже чекали файли з кращими кадрами і навіть колаж. Одразу після зустрічі з Марком я зайду в Jelly, розпитаю персонал про Влада і вже матиму гарний привід для візиту.

Діставши подарунок від Інни, я пішла до ванної кімнати приводити себе до ладу. Речі я підготувала ще вчора ввечері — костюм зі спідницею вже висів на манекені біля виходу з кімнати. Це так стильно виглядає; над дизайном кімнати я працювала близько півроку. І це те, чим я можу пишатися.

Я налаштувала камеру, нанесла тональний CC-крем на обличчя і ввімкнула відеозйомку. Треба показати подарунки підписникам і мати гарний вигляд. Я вже три роки поспіль це роблю, не буду тягнути і розпакую все одразу. Гадки не маю, що подарували мені подруги цьогоріч. Тож емоції будуть щирими, але все одно треба контролювати міміку. Ніхто не має побачити «не ту» емоцію — це викличе негативні наслідки.

Мені вистачило півгодини на те, щоб відкрити всі подарунки і приділити увагу кожному з них, а далі — діло рук майстра. Відправивши «важкий» файл моєму помічнику з ведення соцмереж, я прибрала в кімнаті і вирішила внести деякі зміни у свій аутфіт на сьогодні. Одна з подружок — Вероніка — подарувала мені дуже гарну білу сумочку, вона буде краще виглядати з обраними мною речами сьогодні.

Подарунок Влада я показувати не стала. Я навіть не знаю, що про нього сказати. Від кого? Чому незнайома людина робить мені подарунки?

І взагалі його дивна поведінка починає виводити мене з себе. Я не можу зрозуміти, чому він так поводиться, і не можу підготуватися. Загалом, я не з тих людей, що люблять сюрпризи. А він саме такий. Незрозумілий і непередбачуваний.

Швидко одягнувши свій жовтий картатий костюм з кроп-топом і спідницею та взувши білі Converse, я попрямувала на зустріч з Марком. Це був приємної зовнішності хлопець, з темним волоссям і глибокими, карими очима. Мені насправді цікаво з ним спілкуватися. Він розумний і дотепний. А ще в нього є те, що мені не завадить — список необхідної літератури до прочитання і вже готові конспекти.

Я не збираюся ризикувати і віддавати педагогам його роботи. Просто витрачу більше часу щовечора на списування чужих робіт. Звісно, не слово в слово.

З нашої спільноти-чату «НУУ-шні новини» я знаю, що як лекції, так і семінари не будуть відрізнятися за програмою першого курсу цьогоріч, а отже я не витрачаю марно час. Це чудовий привід підготуватися заздалегідь, аби налагодити зв’язки з професорами і студентами. Комусь допоможу, хтось відмітить рівень моїх знань. І головне, на мене не «навалиться» величезним комом купа робіт одночасно. Я все робитиму поступово і в своєму темпі.

Я обрала в НУУ факультет психології. І в майбутньому маю стати провідним спеціалістом. А якщо ще точніше — я дуже хочу стати частиною НУУ і після завершення навчання. З мене вийшов би гарний викладач.

Звісно, без зв’язків цього місця не отримати. Навіть якщо є гроші заплатити за нього, зробити його своїм дуже непросто. Тож мені доведеться багато працювати і використовувати компромат. Такі місця переходять з покоління в покоління, тому рівень підготовки має бути відповідним. І методи теж.

                             **********

Ми зустрілися біля кав’ярні «Матча&latte». Марк люб’язно пропустив мене всередину закладу, відкривши двері, і назвав своє прізвище для заброньованого столика.

Дивно, як тут просто все виглядає, аби мати резерв, подумала я.

Наче підхопивши мої думки, хлопець тихо пояснив:

— Це місце дуже полюбилось студентам і тут завжди багато людей. Ми часто збираємось компанією з «потоку», аби прогуляти не самі важливі пари. Тож, якщо тобі тут сподобається, май на увазі: без попереднього дзвінка ти тут не знайдеш місце, навіть у понеділок.

Я тільки посміхнулась і оглянула все навкруги. Це точно не був рівень Jelly: навкруги стояли старенькі меблі брудного жовтого кольору, я навіть пошкодувала про вибір вбрання. Не хотілося мати нічого спільного з цим місцем. Я подумки вирішила, що тут снідаю вперше і востаннє.

Марк не став тягнути з моїм подарунком і віддав мені важку теку з конспектами. Я подякувала йому, але діставати папери не стала. Якщо це місце так популярне серед студентів НУУ, не можна тут демонструвати чужі роботи. Тим паче ми сиділи майже в центрі зали. Це досить незручно виявилося.

Кожен, хто входив або виходив, або йшов до холодильника з тістечками, вимушений був пройти повз і заглядався на нас. Складалося враження, що всі вони знають мого супутника і намагаються зрозуміти, які відносини між нами.

«Терпи, потерпи ще трішки», — я розмовляла сама з собою подумки, щоб заглушити реальну розмову з хлопцем. Він був надто нав’язливим, надто доброзичливим. Чому мене це дратує? Це має мене тішити, мені потрібна така людина в університеті. Той, хто вже був «всередині».