Розділ 4

Я так і зайшла в фойє школи з келихом-тортом і піднесеним настроєм. Звідусіль підходили з привітаннями, як учні, так і вчителі. Ось, що мені потрібно зараз — більше уваги і компліментів. 

За годину я вже не могла пригадати, що саме мене так бентежило: слова сестри і її «важкий» погляд, чи Влад з його істеричкою? 

З Пилипчуком, як старим, так і молодшим, все буде гаразд. Я знайду спосіб сподобатись обом. Навіть якщо для цього доведеться глузувати з подружки останнього. 

З рушником я теж вирішу питання. Щойно потраплю в університет, обов’язково знайду його. Не дарма я зробила багато фотографій з ним, перед тим, як віддати декану. Залишилось знайти того, хто зробить такий самий, і згодом, я обовʼязково обміняю його на свій. 

Формально — це не буде крадіжкою. Я всього-на-всього позичила свою річ, згодом обміняю її на іншу річ, схожу як дві краплі води. Ніхто і не помітить. 

Окрім Інни, їй я точно скажу про це. Інакше цей погляд буде супроводжувати мене найближчі роки, щоранку і ввечері. 

Інна завжди така була: вона постійно намагається чинити «правильно», частіше за все це йде всупереч її бажанням і щастю. Мені навіть шкода її, вона просто не вміє інакше. 

Бути першою дитиною в нашій родині означає, що в тебе заклали всю увагу і пильність. А на додачу психологічні травми. 

Зі мною було легше всім, мене ніхто не виховував у застарілих наративах, накшталт «що скажуть люди?» і не давав зайвих порад. На це в моїх батьків вже не було часу. А от сестрі  пощастило менше. Хоча, нею вони інколи пишаються, тож, може саме це їй і потрібно? 

Я зможу спокійно прожити без їх схвалення. Набагато важливіше, щоб я сама могла собою пишатись. І як би це егоїстично не звучало, але я маю думати про себе, а не оточуючих.

Назвати сестру щасливою я не можу. Я ніколи не бачила її в довготривалих відносинах. Зазвичай, після слів мами або тата, що «кандидат» на її руку і серце «простуват», «застарий» або гірше за все  — «замолодий», Інна без вагань розривала стосунки і лишалась одна. Не схоже, що її міркування з приводу шлюбу сходяться з моїми. Вона просто робить те, що їй кажуть. 

Те ж саме вони зробили з її кар’єрою і навчанням. Я не здивуюсь, якщо це була їх ініціатива, щоб вона завершила навчання і пішла з третього курсу Університету Внутрішніх Справ. 

Знаючи свою сімʼю, батьки вірогідніше за все запевнили її, що вона витрачає час і кошти на університет, який їй нічого не дасть в майбутньому. І зовсім не здивуюсь, якщо з їх же ініціативи вона туди вступила. 

Від цих думок мене відволік охоронець, який біг в моєму напрямку з пакунком в руках. Невже, мене буде вітати працівник школи?

— Доброго ранку! Тут ось хлопець такий солідний, сказав, що ви забули — чоловік простяг мені рожевий святковий пакет, з великим атласним бантом.

Я не стала гаяти час і пішла до найближчого вікна аби побачити, хто саме його мені передав. Але нікого не було надворі. Мабуть, він втік щойно залишив його. Ну що ж, таке зі мною не вперше трапляється. Таємних прихильників в мене значно більше, ніж відкритих залицяльників. Не те, що їх зовсім немає, просто я так часто відмовляла їм, що скоріше за все, на повторну ініціативу годі розраховувати. 

Тому я забрала подарунок і загледівши в дальньому кутку Ді, з її друзями-футболістами, зухвало посміхнулась в їх сторону і піднялась сходами до актової зали. 

За місяць до закінчення школи, до нас завжди повторно приїжджають з сусідніх міст і навіть країн, представники різних ВУЗів. І сьогодні замість перших двох уроків, була якраз запланована зустріч з ними, для учнів з девʼятого по одинадцяті класи. 

Випускники вже не відвідують занять, а тільки готуються до випускного: вчать слова пісень, відвідують заняття з танців, і просто відтягують момент дорослішання, сидячи тут цілими днями.

Наче пташенята малі, що не можуть покинути гніздо без поштовху. Не розумію, що поганого в дорослішанні? Це ж про розвиток, а не примусове переселення.

Для таких як вони нас і попросити бути присутніми, адже частина моїх однокласників так і не знайшла собі ВУЗ, за цілий рік вагань. 

Цього разу я обрала місце не ближче до запрошених гостей, а як найдалі від них. Немає сенсу витрачати час на те, що я вже давно вирішила. Хай інші думають куди їм вступати, я залишусь в своєму місті, принаймні до завершення університету. 

До актової зали зайшли декілька студентів міських університетів і один польський студент, який довго порсався у своїх паперах. Здавалося, що йому потрібно «набрати» якомога більше бажаючих, і від цього залежить його власне навчання, таким схвильованим він був. 

Я не звертала уваги на запрошених і тим паче інших учнів своєї школи. Краще приділити цей час на пошук або підказки того, хто залишив мені подарунок. Можливо він відписав в Instagram.

Поки я безрезультатно гортала лічені повідомлення, які ніяк не допомагали, до мене хтось підсів і простягнув буклет «Національний Університет України запрошує активних і талановитих студентів ….. », того самого, куди я збираюсь вступати. Я підвела очі з екрану і завмерла, вже вдруге за сьогоднішній ранок…

— Не бажаєте вступити в наш університет? Він звичайно знаходиться не в іншій країні, і там люди не заїкаються через слово — Влад висміяв блідого як мишу поляка — Проте він непоганий. І у вас в ньому вже можуть бути впливові зв’язки. 

Хлопець вирівнявся і позуючи, підкреслив власну персону, як найвагомішу з можливих «звʼязків». 

На нас почали дивитись буквально всі в залі. І не дивно, місце запрошених гостей було ближче до сцени, а не в останньому ряду. Нічого іншого мені не залишалось, як почати імпровізувати. Це не кав’ярня, звідси так просто не втечеш. І грубощі будуть зайві.