Соломія

У вас коли-небудь було відчуття, ніби ви не підходите під категорію «своїх», куди б не пішли? 

Скільки себе памʼятаю, в дитинстві я була тією незграбою, біля якої сидять і з якою спілкуються, допоки хтось інший не прийде. І щойно це траплялося , місце поруч зі мною звільнялось.

В сім років це вдарило сильніше за все. Ми переїхали в нову квартиру з батьками і на дитячому майданчику вже було своє угрупування. Їх було четверо: один хлопчик, всі інші - дівчата. На те, що я тут зайва діти вказали щойно я підійшла до них вперше. Хтось виразом обличчя, а хтось надто відверто: 

- У нас тут немає місця - грубим тоном відповіла мені дівчинка зі старенькою «Nokia “, натякаючи, що в деревʼяному будинку-павільйоні лише «свої». 

Місце звичайно було, але не для мене. Вона оглянула мене, а потім зробила вигляд, що мене не існує. Всі інші взяли з неї приклад, продовжуючи щось роздивлятись в екрані телефону.

Якийсь час я гралась неподалік від них, сподіваючись, що їм стане цікаво, що я роблю, але цього не відбулось. Тож, зі сльозами на очах і образою за мене,  мати забрала мене на інший майданчик. Там було тихо, аж занадто. Мені хотілось повернутись назад, але мама навідріз заборонила спілкуватись і принижуватись через них. Не памʼятаю як, але навіть крізь образу, мені вдалось зрозуміти її і не сперечатись. 

Але це не означає, що я більше не докладала зусиль з кимось завʼязати дружбу. Інколи, в мене навіть непогано виходило: наприклад, коли тато привіз мені із відрядження цілий коробок печива з передбаченнями, чи коли на день народження мені подарували величезний, іграшковий палац принцеси з вбраннями і прикрасами для «Барбі». 

В такі моменти я радісно бігла на вулицю, адже на мене чекала порція уваги. Але така дружба була не тривалою. Щойно кожен з дітей зʼїдав достатньо печива і переставав сміятись з передбачень, накшталт, «завтра ти прокинешся з зеленим волоссям» - я залишалась наодинці. Як би я не старалась, не сміялась з їх відверто дурних жартів і не намагалась зосередити їх увагу на собі або чудових іграшках, якими я завжди ділилась - вони зникали. Когось кликали батьки додому, хоча ще було зарано до вечері, а хтось навіть не намагався приховати своєї втечі. 

Все змінилось в один момент, відтоді як мені виповнилось 9 років. Я до відчаю мріяла святкувати свій день народження. Не з тіткою Зіною і дядьком Олегом. І точно не з сестрою Інною, яка глузувала з моїх нотаток в щоденнику про дружбу і бажання бути популярною і талановитою. Його, доречі, довелося викинути, щоб більше не згадувати про це приниження, бути вразливою.

Але мушу віддати належне своїй родині і пробачити їх; вони подарували мені тоді золотий кулон Swarovski - лебедя з яскравим рожевим каменем всередині і білими кристалами з усіх боків. Хто не мріяв про таке в ті часи? Не у всіх дорослих воно було. Авжеж, згодом, я була в захваті від нього і майже ніколи не знімала. Але на той час я потребувала зовсім іншого - друзів, або хоча б приятелів.  

Я неодноразово бачила як на тому самому майданчику щасливі іменинники роздавали запрошення, і не менш щасливі запрошувані бігли з батьками підбирати подарунки і нове вбрання до свята. На той час я віддала би всі свої заощадження з копілки-свинки, щоб мати такий самий клопіт.

Я часто вдавала, коли ніхто не бачив, що йду з невагомими, повітряними кульками, до яких чіплялись різнокольорові браслети-пропуски, і всі хочуть їх отримати, а я обираю, хто буде запрошений на мою вечірку, а хто ні.

Сьогодні МІЙ день народження, і можливості відсвяткувати його були, хоч і не такі масштабні, як в мріях, але батьки подарували мені не тільки прикрасу, а ще трішки грошей, і свято. 

Шкода, що розділити його було ні з ким. Дивне рішення вони прийняли: який взагалі сенс їхати в парк атракціонів, коли ти єдина дитина на цьому святі? Щоб почуватись ще більш самотньою? Несподівано, я відчула не розпач, від цих думок, а гнів. 

Я вирішила, що цьогоріч в мене буде свято і воно буде краще за всі інші. Не знала ще яким чином, але звідкись зʼявилась така впевненість, якої ніколи до цього не було. 

І тоді відбулось моє перше знайомство з правилами виживання серед дітей: треба привертати увагу будь-яким способом! Не дуже вдала ідея, і чіткого плану в мене не було, але враховуючи, що це спало на думку мені в 9 років - непогано. 

Памʼятаю як вийшла на вулицю, кажучи родичам, що йду до найближчої крамниці, аби придбати за подаровані кошти від батьків новенький щоденник. Той що читали, вчора було понівечено мною ножицями і викинуто, тож наміри такі були. Але в дійсності, я вперше зробила так, як батьки завжди казали не робити і що в подальшому стане невідʼємною частиною мого життя - збрехала. 

Щойно я вийшла надвір, в голові промайнув вир із хаотичних ідей, як зробити так, щоб всі на мене звертали увагу і прийшли на моє свято. Проходячи вздовж ненависного майданчика, я попрямувала до заклопотаних дівчат, які щось плели з бісеру. Чіткого плану в мене не було, я сподівалась вигадати щось конкретне на місці, аж тут мене щось зупинило. 

Мабудь, це був їх вираз обличчя. Особливо однієї з них - зухвалий і байдужий, водночас. Який наче говорив: «Навіть не думай підійти» і «Тобі тут не раді». Точно вже не пригадаю всі свої відчуття на той момент. Але здавалось, наче одна моя присутність, заважала їй збирати намистини в широкий, червоний браслет з зеленою літерою «Д» в центрі. І мене опанував гнів.

Вперше, замість того, щоб розплакатись і побігти як найшвидше і як найдалі від них, мені дуже захотілось перевернути ту коробку з бісером і зіпсувати те, над чим вона так старанно працювала. Одного цього погляду виявилось достатньо, щоб я перейшла від страшної думки скривдити когось, до впевнених кроків до дії. 

І я це зробила! 

Я навмисно підійшла до тієї дівчинки, яка з самого початку зруйнувала мої спроби бути частиною колективу і взяла з її рук ще не доплетений браслет. Я тримала його спочатку обережно, а потім схопила за кінець завʼязаної вузлами роботи так, що він почав стрімко осипатись прямісінько в пісок, який був навкруги майданчика.