Тверезі студенти на природі - очевидна неможливість.

 Поїздки на природу в нашій компанії я завжди призначав одноосібно, без жодного спротиву з боку решти колективу. Тільки я знав і планував свої виїзди в село до батьків. У суботу після пар я мчав на квартиру, брав усе необхідне та куплене для села й знову громадським транспортом їхав до Центрального автовокзалу на вулиці Стрийській. Там сідав у рейсовий автобус і за дві з половиною години вже розмовляв із батьками. Повертався з села в неділю під вечір. А ті вихідні, які я проводив у Львові, інколи присвячував поїздкам на природу.

 Наші львівські вихідні мали свою чітку, роками вивірену географію. Наша незмінна компанія з чотирьох відчайдухів обожнювала в неділю виїжджати на відпочинок у лісок біля Дублян. Згадка про ці дні, де головними дійовими особами є компанія абсолютно тверезих студентів, що не п'ють, — це майже ексклюзив. Тверезі студенти на відпочинку, як і тверезі будівельники на будівництві за часів СРСР, — явище буденне? Невже таке твердження не викликає сумнівів?

 Теперішні пенсіонери лише загадково посміхнуться. Згадавши власну молодість, вони зі скептицизмом прочитають про мої тогочасні пригоди. А потім, зі словами: «Чим би дитина не бавилася, аби не плакала», повернуться до своїх буденних справ. Інші ж читачі цієї оповідки, можливо, зроблять власні висновки, які допоможуть їм жити краще у майбутньому. Час покаже, де правда, а де прості балачки.

 Аж до четвертого курсу в нас діяло залізне, майже релігійне правило підготовки до подорожі, яка починалася негайно, відразу після завершення останньої пари: жодної горілки, лише дві-три пляшки якісного марочного білого вина не львівського розливу. Цей ексклюзив ми могли цілий тиждень розбрідатися містом і шукати по всіх продовольчих магазинах Львова — це був головний складник нашого гарного настрою. Друга вимога — вино не мало бути червоним «чорнилом». Третя й остання — беремо не більше трьох пляшок на всіх. Мікс різних марок вина тільки заохочується.

 І, звісно, існувало головне правило наших подорожей: для Кулі Богдана час зустрічі потрібно було спеціально зміщувати на годину назад. Тільки тоді він прибував до автобуса вчасно.

 Головна ж фішка дублянського лісу була в іншому. На нашій улюбленій галявині відбувалося справжнє диво: там прямо з землі виходила... робоча розетка під напругою! Як і навіщо її туди провели — таємниця віку, але ми користувалися цим сповна. Ми тягнули зі Львова важкий бобінний магнітофон «Маяк-203», вмикали його в лісову мережу і мали справжній, культурний відпочинок під якісну музику.

 Ця ідилія тривала роками, аж поки однієї наступної неділі система не дала збій. Тієї неділі я поїхати не зміг — до мене несподівано приїхав у гості рідний брат. Залишившись без мого суворого «тверезого» контролю, ці троє ідіотів вирішили порушити статут. Замість білого марочного вони купили банальні сорок градусів і, ясна річ, добряче захмеліли під лісовий акомпанемент «Маяка». Коли пляшка спорожніла, душа зажадала продовження бенкету, і хлопці попленталися шукати щастя в самий центр Дублян.

 На їхню радість, у місцевому кафе якраз гуляло чиєсь весілля. Якимось дивовижним чином мої нетверезі друзяки протиснулися в зал під виглядом гостей і одразу кинулися в танок. Особливо їм припала до душі одна трохи старша, але дуже імпозантна дама. Хлопці буквально тероризували її запрошеннями на танець, кружляли до упаду й поводилися, м'яко кажучи, занадто нахабно.

 Минув місяць. Почалася сесія. Яке ж було їхнє заціпеніння, коли на першій же лекції вони впізнали в тій самій «дамі з весілля»... нашу нову викладачку з вищої математики! Математичка теж усе згадала.

 На іспиті я, як завжди, пішов відповідати першим з групи. Захистився впевнено, і вона поставила мені законну четвірку. Проте за пів години викладачка сама вийшла в коридор, підійшла до мене і тихо сказала:

— Прийдіть за кілька днів, коли складатиме інша група. Я сама переправлю вам оцінку на п'ятірку. Напишемо, ніби ви захотіли перездати.

 Це виглядало як королівський подарунок. Коли ж я прийшов на цей захід, математичка з хитрою посмішкою протягнула мені новий білет:

— Ну, відповідайте!

 А я щойно здав важкий іспит із фізики, мізки плавилися, і я відверто розгубився. Послухавши моє бекання, вона закрила відомість і холодно відрізала:

— Ну ні, чотири я вам тепер поставити не можу. Обійдетеся своєю трієчкою.

 Тут у мені прокинувся онук мого діда. Я набрався нахабства, зазирнув їй прямо в очі й нагадав про її власну пропозицію та причину мого приходу. Викладачка на секунду замислилася, а потім розпливлася в загадковій посмішці:

— Згадала... Я ж просто приєднала вас до тієї групи моїх «залицяльників» на дублянському весіллі. Вашу компанію всі викладачі вже добре знають.

 Як з'ясувалося, моє нахабство цього разу спрацювало як щит, а от моїм друзям весільні танці вилізли боком. Нахабство взагалі має звичку приносити неприємності самим нахабам. Усі інші з групи отримали заслужені трійки, а я таки вигриз свою п'ятірку й більше її не бачив.