Глава 2. Капітан Джек

Глава 2. Капітан Джек

Останнє, що пам'ятала Леся — це крик Тараса, який намагався перекричати дике механічне виття машини часу. А потім була солона вода. Багато солоної води. Вона заповнила рот, ніс і вуха, вибиваючи з легень залишки кисню й миттєво змиваючи залишки гаражної кіптяви.

Вони виринули всі разом, кашляючи, відплівуючись і гарячково хапаючи ротом гаряче, вологе повітря. Паніка накрила компанію лавиною. Навколо не було ні тісного дідового гаража, ні омріяного аеропорту Маямі, ні взагалі жодних ознак XXI століття. Жодного звуку реактивного двигуна, жодного натяку на цивілізацію. Лише безкрає, сліпуче-бірюзове море, палюче тропічне сонце, що нещадно пекло в тім’я, і велетенський дерев'яний трищогловий корабель, який важко погойдувався на хвилях прямо над ними. Його старі дерев'яні борти, оброслі черепашками, здавалися справжньою фортецею, а на найвищій щоглі, ліниво тріпочучи під гарячим бризом, розвивався вугільно-чорний прапор. На ньому білів чіткий, вискалений людський череп із двома схрещеними кістками під ним.

— Оце так... злітали, — прохрипів Назар, ледь бовтаючись у воді й відчайдушно намагаючись тримати підборіддя над хвилями. Свій ультрасучасний смартфон він, звісно, випустив ще під час «телепортації», і тепер ця втрата відгукувалася в його очах щирим жахом.

Через хвилину їх, мокрих, переляканих і наживо зв'язаних товстими, грубими канатами, наче мішки з кокосами, грубо витягли на розпечену сонцем дерев'яну палубу. Хтось без церемоній цупив їх за коміри футболках, хтось просто тягнув за руки.

Коли Лесю важко кинули на коліна, вона першим ділом притиснула до грудей свій шкіряний блокнот. Дивно, але вона тримала його так міцно, що пальці звело судомою, а цупкі сторінки, хоч і промокли, не встигли розлетітися. Вона підняла голову, і подих перехопило.

Навколо них щільним кільцем стояли суворі, засмаглі до чорноти чоловіки в шкіряних камзолах, брудних сорочках із розхристаними комірами, з різнокольоровими банданами на головах і важкими кривими шаблями за поясом. Від них тхнуло старим ромом, дешевим тютюном, потом і порохом. На деяких обличчях красувалися глибокі шрами, а в декого замість зубів виблискувало золото. Пірати. Справжні, живі пірати вісімнадцятого століття.

— Дивись-но, капітане, яку дивну рибу ми виловили! — прохрипів один із них, одноокий здоровань із брудною сивою бородою, глумливо штовхнувши носком свого важкого чобота ногу Богдана. — Одягнені як блазні, а цей посередині тримає якусь чортівню, що світиться!

Богдан, попри те, що був зв’язаний і сидів у калюжі власної морської води, все ще притискав до себе свій головний винахід — обгорілий, але дивом уцілілий блок машини часу, з якого крізь тріщини в пластику все ще пробивалося слабке фіолетове неонове світло. Його окуляри злетіли у воду, тому хлопець кумедно мружився, намагаючись розгледіти оточуючих.

— Ей, обережніше з обладнанням, це високотехнологічний стабілізатор континууму! — вигукнув технолог, абсолютно не відчуваючи небезпеки моменту. Його мозок усе ще намагався прорахувати похибку в координатах.

— Стули пельку, Бодю! — шикнув на нього Тарас, який уже встиг оцінити ситуацію. Як староста, він намагався висунутися вперед, щоб закрити собою дівчат — Орисю, яка тихо схлипувала, розглядаючи свої повністю зіпсовані коралові нігті та мокрі фірмові шорти, і Лесю, яка дивилася на все очима завороженого хронікера. — Шановні... панове пірати! Ми туристи. Стався нещасний випадок. Наш... емм... корабель затонув. Поверніть нас на сушу, наші батьки заплатять вам будь-який викуп! У доларах! Або євро!

Пірати перезирнулися й вибухнули диким, громовим реготом. Вони явно не зрозуміли жодного слова про «долари», але вигляд наляканих сучасних підлітків їх неабияк веселив.

— Викуп? В євро? Що це за відьмацьке закляття, хлопець? — почувся раптом спокійний, але неймовірно владний голос із боку капітанського містка.

Юрба розбійників миттєво розступилася, схиляючи голови у відносному вияві поваги. По дерев’яних сходах повільно спускався чоловік. На ньому був розкішний, хоч і злегка потертий темно-синій каптан із золотим шиттям, на голові красувався крислатий трикутний капелюх, а на поясі висіла витончена ефесна шабля та два дорогоцінні пістолі. Його темні очі дивилися на п’ятірку друзів із гострим, хижим інтересом. Це був капітан Джек.

Він підійшов ближче, зупинився перед Богданом і кінчиком своєї шаблі обережно підняв край його мокрої толстовки, на якій великими літерами було написано «КПІ».

— Дивні ви знаки носите, чужинці. І мова ваша звучить так, наче ви припливли з земель, яких немає на жодній карті, — капітан Джек присів на одне коліно, опинившись на рівні очей студентів. Його погляд зупинився на фіолетовому сяйві машини часу в руках Богдана. — Мені начхати, з якого ви пекла випірнули, і ваші папірці мене не цікавлять. Але якщо ця ваша блискуча штуковина — це компас відьом, то ви саме ті, кого я шукав.

Капітан Джек підвівся, окинув поглядом своїх людей і голосно оголосив на всю палубу: — Моє судно йде на Острів Скелетів. Мою наречену викрала проклята відьма Карибського моря, і мені потрібні люди, яких не шкода пустити на гарматне м'ясо, або ті, хто вміє чаклувати. Ці п'ятеро підуть зі мною. Року, кинь їх у трюм! Якщо до завтра вони не придумають, як їхні «магічні штуки» допоможуть нам пройти крізь шторм — пустимо їх на корм акулам!

Двоє кремезних матросів грубо підхопили Тараса й Назара під пахви. Орися злякано скрикнула. Леся міцніше стиснула блокнот, розуміючи, що канікули у Маямі офіційно скасовуються. Їхня найбільша життєва сесія — сесія на виживання у вісімнадцятому столітті — щойно розпочалася.