11.

Поки повертаємось з Артемом додому, у мене з голови ніяк не виходять слова Каті. Ще до початку мого концертного туру все було чудово. Ми зібралися за святковим столом і багато жартували та сміялися. Що могло статися за ці кілька місяців такого, що тепер я наче ворог їм? 

Я усе зробила для того, щоб вони були щасливими. Щоб усе в них було. А що маю тепер? Ненависний погляд сестри, яка вважає мене суперницею, і байдужий брат.

Мені обов'язково треба поговорити з Денисом і розпитати його про те, що з ним відбувається. Я не заслуговую на таке ставлення з боку рідних. Я ж люблю їх…

– Мамо, щось сталося? – питає Артем, уважно розглядаючи мене у дзеркалі заднього виду. 

– Ні, сонечко. З чого ти це взяв? – вдається навіть усміхнутися. 

– Я чув, як ти сварилася з тіткою Катею. Вона сказала, що ти не кохаєш татка, – Артем хмуриться, а я… не знаю, що йому відповісти. Він уже такий дорослий, і моментами я зовсім забуваю, що на це треба зважати. 

– Це дурниці, сонечко. Не зважай на це, – голос тремтить, і доводиться зменшити швидкість, тому що керувати автомобілем у такому стані доволі проблематично. 

– Це не дурниці! – хмуриться син. – Навіщо Каті таке говорити? Ти ж кохаєш татка, правда? 

– Звісно, кохаю, – відповідаю, не задумуючись. Всередині усе стискається від чергової брехні, і злість на себе досягає критичних масштабів. 

Повернувшись додому, берусь за приготування вечері, а Артем грається у своїй кімнаті. Скоро має повернутися Адам, і чує моє серце, що з ним на мене чекає ще одна неприємна розмова. 

Коли гримають вхідні двері, я якраз накриваю на стіл. Чую його кроки, а тоді відчуваю руку чоловіка у себе на талії. Він цілує мене в щоку, а я практично не дихаю ці кілька секунд. 

– Як день минув? – питає, знімаючи з себе піджак. 

– Були у моєї мами, – кажу. – Ми з Катею посварилися. 

– Чому? – Адам сідає на крісло і зацікавлено мене розглядає. 

– Вона закохана у тебе по вуха і сподівається на твою взаємність, – кажу твердо. – Я хочу, щоб ти сам їй пояснив, що цього не буде. 

– Дашо, вона не маленька дівчинка. Сама має все зрозуміти, – кривиться Адам, а я трохи його розумію. Він не налаштований розбиратися з дівчиною, яка чогось там від нього хоче. 

До нас приєднується Артем, тому всі розмови доводиться припинити. На щастя, син не згадує перед Адамом про мою сварку з Катею, і це добре. Не хочу знову піднімати цю тему. 

Після вечері Адам йде з сином у його кімнату, а я приймаю душ і також лягаю під ковдру. Спати не хочу, тому що в голові занадто багато думок. Завтра знову зустріч з Яном, і цього разу без Адама. 

Я чекаю на неї й одночасно боюсь її. Хочу, щоб Ян відпустив минуле, адже нам працювати разом. Розумію, що це неможливо, адже пробачити те, що я зробила – дуже важко. Практично неможливо. 

Наступного ранку знову йду на пробіжку. Погода чудова, і, поки всі навколо сплять, я можу побути наодинці з собою. Біжу вздовж дороги, мало зважаючи на те, що відбувається навколо. Та коли бачу, як назустріч їде знайомий чорний позашляховик, готуюсь отримати від нього хмару пилу. 

Зупиняюсь і зовсім не очікую, що він також зупиниться, зовсім поруч. Автомобіль разом зі мною поглинає хмара пилу, а поки відкашлюю його, бокове скло їде донизу, і я бачу… Яна. 

– Ну, привіт! – він усміхається, а погляд залишається холодним. 

– Що ти тут робиш? – розгублено питаю. 

– Живу тут, пташко. Зовсім поряд з тобою, – говорить так, наче в цьому немає нічого дивного. Та мені здається, що дивне тут усе. В такому великому місті можна будь-де поселитися, але точно не на моїй вулиці. 

– Не називай мене так, – бурчу і роблю крок від його автомобіля. 

– Чому? Я завжди тебе так називав, – здається, Ян з мене знущається. Як інакше пояснити те, що тут відбувається? 

– Це було у минулому, – кажу твердо. – Ти сам це добре знаєш.

– Знаю, – мені здається, що його голос сповнений болю. Стає так неприємно від себе самої, що дихати важко. Я не маю права чогось від нього вимагати, як і говорити з ним. – Підвезти додому? Я якраз у твій бік їду.

– Не треба, – кажу. – Я ще не закінчила пробіжку. 

Збираюся бігти далі, але несподівано Ян залишає салон автомобіля і виходить на вулицю. Робить крок до мене, а я… від нього.

– Чого ти хочеш? – питаю розгублено. 

– Хочу знати, навіщо ти вийшла за нього, пташко, – питає стримано, але я бачу багато болю в його очах. – Спочатку думав, що він тебе змусив, але ж у вас дитина є. Хіба можна народити від того, хто силою змушує вийти заміж?

– Я нічого не буду тобі пояснювати, – кажу твердо. – Що сталося, те сталося. На той час у мене не було іншого вибору. 

– Вибір є завжди, пташко, – говорить холодно. 

– Це ти так думаєш, тому що ніколи не був на моєму місці. Я дуже сподіваюся, що ніколи й не будеш.

Залишаю Яна на дорозі та біжу далі. Сподіваюсь, він не помітить, як тремтить моє тіло після зустрічі з ним.