10.

– Якщо все інше тобі підходить, то мої юристи змінять цей пункт – і ми можемо підписати контракт, – говорить Ян, а я спостерігаю за тим, як він забирає теку зі столу. 

– Так, мені все підходить, – кажу стримано. 

–  От і чудово! – Ян підводиться на ноги і йде до свого робочого столу. Кидає на нього теку і знову зосереджує на мені свій погляд. – Як щодо музики? Ти сама пишеш, чи співпрацюєш з кимось?

– Буває по-різному. Але переважно музика і слова – мої, – відповідаю. 

– Це добре, – повільно киває. – Якщо маєш бажання, я сам можу написати для тебе пісню. У мене вже є дещо на прикметі. 

– Нам це не потрібно. Даша сама може з цим впоратися, – встрягає Адам зовсім невчасно. Насправді мені цікаво почути пісню, яку напише для мене Ян. 

– А може, ми її послухаємо? – здається, Ян бачить відповідь у мене на обличчі. А може, річ у тім, що він надто добре мене знає? 

– Я готова почути твою пісню, а вже тоді будемо вирішувати, – кажу і відчуваю на собі невдоволений погляд Адама. 

Чесно кажучи, було б краще, щоб він взагалі зі мною не йшов. Подібними питаннями він не займається, але продовжує пхати свого носа, куди не треба. Я ж не втручаюся у те, як він клубами своїми керує. 

– Дашо, завтра підпишемо контракт, і я дам тобі послухати свою пісню. Далі сама вирішувати будеш, – говорить Ян, а я одразу ж погоджуюсь. 

Залишаємо кабінет Ковтуна з двоякими відчуттями. Все не так страшно, як мені здавалося, але хорошого також мало. Наступного разу однозначно на зустріч піду одна. Ревність Адама мене дратує, а головне, що вона абсолютно безпідставна. 

– Тобі не здається, що це перебір? – кажу, тільки-но виходимо на вулицю. – Чому ти втручаєшся у питання, які тебе не стосуються? 

– Хочеш, щоб він написав тобі пісню? – хмуриться Адам. 

– Не бачу у цьому нічого поганого, – відповідаю. – Я як ніхто знаю, що у Яна чудово виходить писати музику. 

– Ну, звісно, знаєш, – фиркає і роздратовано проводить рукою по обличчю. – Ти реально думаєш, що стосунки між вами стануть кращими? 

– Я не розумію тебе, – дивлюсь йому в очі та бачу там лютий холод. – Ти сам знайшов цю компанію і привів мене до Яна. Чого ти хотів? Я працюю з ним!

– Я думав, що ти відмовишся від співпраці, – говорить холодно. – Але ти так швидко погодилася… 

Здається, зараз у мене вибухне голова від логіки цього чоловіка… Я працюю з Яном, отже, ми постійно будемо бачитися та обговорювати справи. 

– Ти сам сказав, що він ніколи мені не пробачить, – кажу твердо. – Робота разом – це просто робота, Адаме. Я хочу, щоб ти не контролював кожен мій крок. Завтра я поїду сюди сама, і післязавтра також. А ти займайся клубом. Я ж знаю, що у тебе своїх справ вище голови. 

Не прощаючись, йду до свого автомобіля і сідаю за кермо. Кілька секунд думаю, куди варто поїхати, і вирішую, що зараз найкращий час для того, щоб перевірити, як йде робота з будівництва центру. 

За межами міста розганяю автомобіль до сотні й все більше набираю швидкість. Центр знаходиться за п'ять кілометрів від міста, і не минає й десяти хвилин, як я на місці. 

Одразу бачу, що перший поверх практично готовий, і настрій швидко піднімається вгору. Я дуже сподіваюся, що за три місяці будівля буде повністю побудованою і розпочнуться роботи всередині. 

– Ти не попереджала, що приїдеш, – до автомобіля наближається Андрій – інженер з будівництва, і подає мені руку, коли залишаю салон. 

– Це було спонтанне рішення, – усміхаюсь. – Як тут справи?

– Все за планом. Переходимо до другого поверху, – розповідає. – А ти як? Тур закінчився. Що думаєш робити? 

– Ти ж знаєш, що я не вмію сидіти без роботи. У мене новий контракт і купа справ, – відповідаю. 

З Андрієм я знайома практично рік. Коли прийшла у його будівельну компанію, одразу його помітила. Високий, широкоплечий, з гарною усмішкою. Тоді я ще не знала, що саме він буде займатися моїм проєктом, а зараз дуже радію, що така велика відповідальність лягла на його плечі. Навіть не сумніваюсь, що Андрій зробить усе на двісті відсотків. 

– Ти не голодна? У нас якраз обідня перерва, – говорить, а я одразу погоджуюсь пообідати разом. 

Ми їдемо у найближче кафе, яке знаходиться біля дороги, і мені доводиться одягнути кепку та окуляри. 

– У тебе все добре? Погляд такий приречений. Не впізнаю нашу зірку, – питає Андрій, поки чекаємо на замовлення. – Коли ти вперше прийшла розпитати про будівництво, очі світилися. Я це добре пам'ятаю. А зараз що? 

– Я втомилася, – кажу чесно. – Від усього… Ти знаєш, як це? 

– Ти знущаєшся? – хмикає Андрій і накриває мою руку своєю. – Не можна відступати, Дашо. Ти стільки сил у цей проєкт вклала. 

– Я не про проєкт зараз, – кажу, і тепло долоні чоловіка допомагає мені зібратися. – Проєкт – це єдине, що не дає мені остаточно розклеїтись. Я його завершу, що б не сталося і як би важко не було.

– А це правильно, – усміхається чоловік і забирає руку. – Ти сильна, Дашо. Ніколи у цьому не сумнівайся.