8.

Ян

Вистукую по столі якусь незрозумілу мелодію і чекаю, коли повернеться Адам. Всередині порожнеча, яка пожирає і не дає дихати. Я практично нічого не відчуваю довгих сім років. Саме з того моменту, як прокинувся у лікарні, а Даші поруч не було… Тоді я ще не знав, що найболючіший удар чекає на мене попереду. 

Ніка відводила погляд, коли я питав про Дашу, а коли мене відправили за кордон, зрозумів, що це кінець. 

Я таки дізнався, що вона вийшла за Адама. Обрала його, тому що здоровий і багатий. Моя пташка така ж, як усі… Розуміння цього тисне на груди. 

Моя пташка… більше не моя… 

– Даша не повернеться, – говорить Адам, переступаючи поріг кімнати. Він злий, і це видно неозброєним оком. Невже у їхній ідеальній сім'ї не все так ідеально?

– Ти не сказав їй, що продюсер – це я? – питаю зацікавлено.

– Ні, – цідить. 

– Цікаво чому, – роблю ковток кави з чашки та відчуваю, що настрій потроху піднімається. 

– Не твоя справа, – Адам проводить рукою по обличчю і збирається піти. Прямує до виходу, але я зупиняю його практично у дверях. 

– Мабуть, вона відмовиться працювати зі мною. Поговори з нею. Ти чудово розумієш, що зараз у неї немає іншого вибору. Хіба що… Даша зібралася завершити музичну кар'єру. 

Адам нічого не відповідає, а, гримнувши дверима, йде геть. Усміхаюсь кутиками губ і беру в руки ніж та виделку. Тепер можна і пообідати. Кладу до рота шматок соковитого стейка і так невчасно згадую зляканий погляд пташки… 

Накриває роздратування, і столові прилади падають на стіл. Офіціантка, яка якраз зайшла, підстрибує на місці від переляку, а я дістаю з гаманця кілька купюр, кидаю на стіл і підводжусь на ноги. 

– Обід закінчено, – кажу й, оминувши її, прямую на вихід. 

Коли їхав сюди, був у передчутті веселощів. Мріяв про помсту та уявляв реакцію Даші. Все начебто так і відбулося, але на душі так важко зараз. Чому? Невже мені її шкода? Ні! Ніскілечки! 

Сідаю в автівку і зі свистом залишаю стоянку. Треба розвіятися, а то мізки закипають. 

Я думав, що всі почуття зникли ще тоді, коли вона мене кинула, але, побачивши її сьогодні, зрозумів: ні, не зникли. Я досі її кохаю… і нічого не можу з цим зробити. 

Уявляю її з цим мудаком Адамом – і мало пар вухами не йде. Вона обрала його, хоча мені обіцяла кохати завжди! 

Всі ці роки я стежив за її кар'єрою і маю визнати, що Даша дуже талановита та працьовита. Таке враження складається, що у власну творчість вона вкладає всю себе. 

Я також не байдикував і кілька років працював у відомій американській музичній компанії. Набрався досвіду і відкрив свою тут, вдома. Тепер я хочу працювати з Зозулею. Не тому, що вона зірка, ні. Я хочу бачити її поруч. Хочу зрозуміти, чому вона так вчинила зі мною. Я хочу її… так само сильно, як колись. 

Я повернувся, щоб зруйнувати її життя зсередини. Хочу, щоб вона страждала так само сильно, як страждав я. Якщо вона ще й досі щось до мене відчуває, я спробую зачепитись за цю ниточку. 

Стійкого плану у мене немає, але від того навіть цікавіше. 

Я підніму її на вершину популярності, а тоді змушу впасти та розбитись. Моя пташка залишилася у моєму серці як добра та щира дівчинка. А ця жінка в дорогих лахах і з модною зачіскою зовсім мені чужа, тому моє серце мовчатиме, поки я буду втілювати свій задум у реальність. 

Я кохав її так сильно, що навіть трохи боявся сили цих почуттів. Тепер ненавиджу і хочу зруйнувати її життя. Я знаю, що у мене все вийде. Поступово, цеглина за цеглиною її звичний світ зруйнується.

Я не жорстокий. Зовсім ні. Це вона мене таким зробила. Моя пташка… 

Не хочу їхати додому у порожній будинок, тому вирішую провідати Ніку. Кілька місяців тому вона очолила приватну клініку, і тепер я можу звертатися безпосередньо до неї зі своїми проблемами. 

Шкода тільки, що душевні рани жоден лікар вилікувати не може… 

– Який сюрприз! – широко усміхається тітка, коли, постукавши, заходжу у її кабінет. Дорогою сюди я навіть квіти купив і тепер дарую їй. – Дякую, Яне! 

– Гарно тут у тебе, – зацікавлено розглядаю її кабінет і сідаю на білий шкіряний диван. 

– Дякую, мені також подобається, – Ніка ставить квіти у вазу і сідає в крісло навпроти мене. – Як ти? Як робота? 

– Чудово все, – відповідаю. 

– Точно? Ти не часто до мене приходиш, а коли це відбувається, у тебе важкість на серці. Розказуй, племіннику! – Ніка бачить мене наскрізь. Уважно розглядає і хмуриться, зрозумівши щось. – Тільки не говори, що ти бачився з нею! 

– Бачився, – усміхаюся, а Ніка смішно хапається руками за обличчя. 

– Навіщо? Дай їй спокій і сам живи! – бурчить невдоволено. – У неї чоловік, дитина. Яне, забудь минуле! 

– Це не так просто зробити, – кажу. – Я хочу зрозуміти, навіщо вона це зробила. А ще хочу помститися. Щоб і їй боліло так само сильно, як мені. 

– Щоб тобі не боліло, треба відпустити та забути, – випалює тітка. – Це я тобі як лікар кажу! Я ж знаю, що ти зовсім не жорстокий. Зробиш їй боляче, а потім сам страждати будеш. 

– Помиляєшся. Я більше не той Ян, яким був сім років тому, – бурчу. – Я змінився. 

Ніка замовкає, хоча я впевнений, що вона має що відповісти. Щоб не сваритися, змінюємо тему і розмовляємо про її клініку.