7.

У понеділок зранку сама везу сина в садочок. Зустріч із новим продюсером о десятій, тому у мене є вільний час. Зовсім трохи залишилося до того моменту, коли Артем піде у перший клас. Навіть не віриться, що він такий дорослий уже. 

– Чому ти заснув сьогодні зі мною? – питаю, розглядаючи його в дзеркалі заднього виду. 

– Ти погано почувалася, а я не знав, як допомогти. Наша вихователька в садочку говорила, що обійми та увага допомагають одужати. От я і подумав, що тобі моя присутність допоможе, – розповідає син.

– Дякую, котику. Мені дійсно стало краще, – усміхаюся, а він усміхається у відповідь. 

Перед тим, як Артем біжить у свою групу, міцно обіймаю його і цілую в щоку. Люблю його шалено і все зроблю для того, щоб він був щасливим. 

Відпускаю його і махаю рукою на прощання. Сьогодні сама його заберу і, мабуть, поїдемо на піцу або ще кудись. Хочу якнайбільше часу з ним проводити, поки така можливість у мене є. 

Дорогою на зустріч набираю Адама. Він також обіцяв приїхати, і я дуже сподіваюся, що так і буде. Просто усіма питаннями щодо співпраці займається саме він, а я тільки читаю контракт і кажу про те, що мені не подобається. Адам не відповідає, і мені це не подобається. Тільки б нічого не сталося…

Сьогодні я одягнула легку літню сукню, а волосся залишила спадати хвилями на плечі. Темні окуляри на очі – і готово. Головне – уваги не привертати, адже я тут не для того, щоб автографи роздавати. 

Залишаю свій автомобіль на стоянці біля ресторану і прямую до входу. Підбори стукають бруківкою, а волосся підстрибує при ходьбі. Відчиняю двері та проходжу всередину. 

Кілька столиків зайнято, але я уявлення не маю, хто саме чекає на мене. 

– Доброго дня! Чим я можу вам допомогти? – запитує молода офіціантка, а я знімаю окуляри та бачу, як від подиву розширюються її зіниці. 

– Вітаю, мене Дарина звати. У мене тут зустріч призначена, – кажу і дуже сподіваюся, що ця дівчина мені допоможе. 

– Так, звісно! Пройдіть, будь ласка, за мною! – офіціантка широко мені усміхається і кудись іде, а я за нею. 

Коли залишаємо основний зал, я розумію, що зустріч відбудеться не тут. Ну, звісно, нам не потрібні зайві погляди й тим паче чутки, які почнуть ширитися інтернетом. 

Мій можливий продюсер молодець, що вибрав місце зустрічі окрему кімнату, де не буде зайвих поглядів. 

– На вас тут очікують, – вказує мені на двері. – Ви проходьте, а я принесу меню. 

Дівчина йде, а я хапаюся за двері, щоб відчинити їх, але не встигаю цього зробити, тому що мене кличе Адам.

– Дашо, зажди! – він поспішає до мене і виглядає стривоженим. 

– Щось сталося? Я телефонувала, а ти слухавку не брав, – цікавлюсь. 

– Телефон у клубі залишив, – відповідає. – Дашо, я маю дещо тобі сказати. Це важливо. 

– Що саме? У тебе проблеми? – дивуюсь. 

Адам не встигає відповісти, тому що повертається офіціантка. Вона відчиняє для нас двері та запрошує всередину. Заходжу першою і бачу чоловіка, який вже чекає на нас. Він сидить спиною, і поки що мені не видно його обличчя. Та чомусь поруч з ним моє тіло сиротами вкривається. 

Дивна реакція на незнайомця… Не розумію, чому так.

– Доброго дня! Мене Даша звати! Зозуля! – кажу і чекаю, коли чоловік покаже мені своє обличчя.

Він відкладає меню і повільно підводиться на ноги. Повертається і… здіймає на мене такий знайомий погляд темних очей. 

Здається, наче хтось вдарив мене чимось важким по голові. Це просто не може бути правдою! Це не може бути він! 

– Ну, привіт, пташко! – говорить Ян і повільно розглядає мене з голови до ніг. – Маєш гарний вигляд. 

Я повинна щось сказати. Маю бути сильною. Ян не дізнається, як боляче стискається моє серце зараз. Але я продовжую мовчати та розглядати його. Такого дорослого й абсолютно чужого…

Не вірю, що це правда. Не розумію, як таке могло статися. Ян повернувся і хоче стати моїм продюсером. Навіщо йому це? Він хоче помститися мені? Мабуть… 

Я заслуговую на помсту з його боку. Навіть на цей холодний погляд заслуговую. Єдине, на що Ян не має права – це керувати моїм подальшим життям. 

Я не буду з ним працювати. Це знущання якесь! Краще втекти та показати себе боягузкою, але тримати цю дистанцію, яка нам обом просто необхідна. 

– Пробачте, мені треба… вийти, – випалюю і роблю крок назад. Врізаюся в Адама і, швидко оминувши його, залишаю кімнату. 

Знаходжу вбиральню і хапаюся побілілими пальцями за раковину. Мене розриває зсередини й дихати не дає. Дивлюсь на своє злякане відображення і хочу розплакатися як дівчинка. 

Стільки років минуло, а я досі його кохаю. Кожна клітинка тіла тягнеться до нього і просить більшого. 

Я знаю, що Ян ніколи мені не пробачить. Він має на це повне право. Не розумію тільки, навіщо він повернувся і хоче працювати зі мною. Це ж знущання з нас обох! Невже йому подобається робити собі боляче? А може, справа не в цьому? Може, Ян більше мене не кохає, а повернувся, щоб помститися?