6.

У неділю зранку я знову залишаю дім і бігаю територією нашого котеджного містечка. Погода сьогодні чудова, а ранкова прохолода допомагає розслабитись і перезавантажитись. 

У голові занадто багато усього зараз, і як би я не старалася менше думати – нічого не виходить. Я хочу, щоб стосунки між мною та Катею були кращими, але не розумію, чому вона так до мене ставиться. Дуже сподіваюся, що хоча б у Дениса все добре і він щасливий. 

Повертаючись, знову помічаю чорний позашляховик, який на шаленій швидкості проноситься повз. Не розумію, як можна так нестись у населеному пункті. Невже цей божевільний водій не боїться, що хтось може потрапити під колеса?

Відкашлявшись через стовп пилу, повертаюся додому і приймаю душ. Сьогодні ми їдемо в гості до моїх рідних. Хочу зробити Денису подарунок, тому купую телефон останньої моделі та смартгодинник. Я думаю, що він на це заслуговує, адже багато працює, не зважаючи на проблеми з серцем. 

Одягаю легку сукню білого кольору, а волосся збираю у високий хвіст. Сьогодні не хочу наносити макіяж і дуже сподіваюся, що ніхто не зробить фото, поки я така. Та й не збираюся я ніде з'являтися. Тільки до мами та назад. 

– Ти не забула, що завтра зустріч з продюсером? – питає Адам дорогою до моєї мами.

– Я пам'ятаю. Нагадаєш тільки о котрій годині й де саме, – кажу. 

– Добре, – киває і переводить погляд на дорогу. 

Коли ми заходимо у будинок, я одразу відчуваю, що щось сталося. Мені не подобається тиша, що панує навколо. 

– А де всі? – цікавиться Артем і біжить спочатку на кухню, а потім у вітальню. – Бабуся тут!

Ми з Адамом переглядаємось і йдемо туди, а коли бачу маму, одразу розумію, що не помилилася. У неї очі на мокрому місці, отже, щось однозначно сталося. 

– Мамо, ти чого? – питаю розгублено і сідаю поруч з нею на диван. – Сталося щось? 

Мама дивиться на Артема, цілує його в щоку, а тоді киває, щоб я йшла за нею на кухню. Мабуть, не хоче, щоб малюк чув нашу розмову. 

– Денис повернувся зранку, весь побитий, – схлипує. – Я питала, що з ним сталося, а він замкнувся у кімнаті та не відповідає. 

Ну ось, ще цього не вистачає для повного щастя. 

– Я спробую з ним поговорити, – торкаюся маминого плеча і залишаю кухню. Поки йду до кімнати Дена, намагаюсь зрозуміти, що ж сталося з ним. Денис відповідальний і чесний. Він не буде першим лізти у бійку, це я точно знаю. Що ж сталося? Я не розумію… 

– Денисе, це я! Поговорімо, – стукаю у двері та чекаю на його відповідь. Дуже боюсь, що брат відмовиться говорити, але коли чую, як у замку повертається ключ, видихаю з полегшенням.

– Ого! – видихаю, коли бачу обличчя брата. У нього величезний синець під оком, розбита губа і ніс розпух. Видовище ще те. 

– Будеш як мама нотації мені читати? – питає і пропускає у кімнату. Я сідаю на край ліжка і кладу на нього пакунок з подарунками. 

– Вона хвилюється за тебе, і я також, – відповідаю. – Що сталося? На тебе напали?

– Дашо, я не маленький хлопчик, – злиться брат. – Ось це, – він вказує на своє обличчя, – не смертельно. 

– Ти впевнений? Виглядає жахливо, – зітхаю. – Якщо тобі потрібна моя допомога… 

– Я сам можу розібратися, – доволі різко мене перебиває. – Мені двадцять, Дашо. Не два і не п'ять. І я не хворий. Не треба мене опікати. 

Я не розумію, чому Денис злиться. Хіба погано, коли є люди, які люблять тебе і хочуть допомогти? Коли я була трішки меншою за нього, мріяла про підтримку, але її не було.

А тепер моя підтримка нікому не потрібна… 

– Я приготувала тобі подарунок, – вирішую не напружувати ситуацію ще більше і беру в руки пакет. – Вчора ти був на висоті. Хочу, щоб завжди так було. 

Ден бере в руки пакет і зазирає всередину. Якось байдуже хмикає, коли бачить подарунки, і відставляє його вбік.

– Дякую, Дашо, – сухо відповідає, а мені так неприємно стає. 

Я зробила цей подарунок від щирого серця. Не буду говорити, скільки грошей він коштує. А Денис вдає, наче у цьому немає нічого особливого. 

Що це може означати? Я занадто сильно розпестила рідних? А може, не потрібні їм мої подарунки? 

Тоді що потрібно? Денис, як і Катя, закривається від мене. Але чому? Невже я дійсно заслуговую на таке ставлення? 

Обідаємо без Дениса. Брат відмовляється залишати свою кімнату, зате Катя тут як тут. Ну, звісно, до Адама прибігла. Я розумію, що з нею також треба поговорити, але вирішую зробити це не сьогодні. Досить з мене того, що Денис сильно розчарував. Не хочу, щоб і Катя так зробила. 

Єдине, що радує: Артем весело щебече і підтримує спокійну атмосферу. Син розповідає про свої пригоди в садочку, а я слухаю та усміхаюся. Розумію, що занадто багато моментів втрачено через мою роботу і тури, але я сама таке життя обрала і поки що нічого не можу змінити. 

Якщо вдасться підписати новий контракт, спробую хоча б на тиждень вирватись кудись із сином. Хочу проводити з ним більше часу. Сам на сам, без Адама. Тому що коли Адам поруч, вся увага сина перемикається на нього. 

Після обіду, який виявився зовсім не святковим, збираємось додому. Катя розповідає Адаму про свої ідеї щодо клубу, Артем грає на моєму телефоні, а я йду з мамою на кухню.