2.

Прокидаюся наступного ранку і бачу перед собою Адама. Він все ще тут, міцно спить і виглядає таким спокійним. Кілька секунд невідривно розглядаю його і водночас з цим намагаюся заглянути у глибини власної душі. Що ж я до нього відчуваю? 

Повагу, вдячність і симпатію. Дружню симпатію, і не більше. 

Коли ми тільки-но одружилися, я дуже боялася зненавидіти його. Мені здавалося, що він просто скористався ситуацією, не більше. Тільки згодом, трохи подорослішавши, я зрозуміла, що все зовсім не так. 

Адам набагато старший за мене і значно розумніший. Він врятував мого брата, а зі мною одружився, тому що кохав. 

Адам знайшов для мене музичну компанію. Підтримував на перших концертах і дарував подарунки. Моя мама його любить і вірить, що ми таки станемо справжньою парою. Я розповіла їй про Яна, тому мама знає все. 

Моя сестра Катя навчається у престижному університеті, і знову ж таки потрапити туди допоміг Адам. Денис також здійснює свою мрію і займається футболом, попутно навчаючись. Моя родина має те, про що можна тільки мріяти. Допоміг у цьому не тільки Адам, але і я. 

Я купила їм приватний будинок у столиці за чималу суму, а ми з Адамом живемо практично по сусідству. У мені все ще є величезне бажання бути поруч з рідними. Не люблю розлучатися з ними надовго, хоча робити це доводиться часто. Коли далеко від дому, почуваюся дуже самотньою, саме тому телефоную мамі кілька разів на день. 

Поки Адам спить, приймаю душ і одягаюсь. Попереду кілька годин дороги, тому обираю короткі джинсові шорти та майку. Світле волосся збираю у хвіст і наношу легкий макіяж. Мені, як зірці, доводиться постійно бути у формі. Ніхто не знає, коли з'явиться охочий мене сфотографувати та викласти фото в інтернет. 

– Поснідаємо у ресторані та поїдемо, – говорить Адам, з'явившись у мене за спиною. Він також прийняв душ і одягнув джинси та футболку. 

– Добре, – погоджуюся. 

Поки чекаємо на замовлення, Адам переглядає щось у своєму телефоні, а я розглядаю зал. Зранку тут небагатолюдно, але й ті, що прийшли на сніданок, зацікавлено за мною стежать. 

– Я знайшов для тебе нову музичну компанію, – говорить Адам, і мій погляд миттєво концентрується на ньому. 

– Серйозно? І що це за компанія? – зацікавлено питаю. 

– Її генеральний директор кілька місяців тому повернувся з Америки. Він працював зі світовими лейблами, Дашо. Я впевнений, що ми не прогадаємо, якщо підпишемо з ним контракт, – впевненість Адама трохи дивує. 

– Ти знаєш цього чоловіка? Можливо, спочатку варто перевірити, хто він? – питаю.

– Моя служба безпеки вже цим займається, – усміхається чоловік. – Якщо все чисто, зустрінемося з ним. 

Мовчки киваю і берусь за свій сніданок, який якраз принесла офіціантка. Я довіряю Адаму на всі сто і знаю, що він сто разів усе перевірить, перед тим як підписати. Якщо ця компанія дійсно така, як він говорить, я і сама буду не проти працювати з нею. 

– Кілька днів матимеш можливість відпочити. Цей тур забрав у тебе багато сил, – говорить Адам, допивши свою каву. – А потім повернемося до робочих питань. 

– Як скажеш, – киваю. – Я дійсно хочу відпочити. Можливо… і ти відпустку візьмеш?

Здається, Адам не очікував такого повороту. Він здивовано підводить брову і чекає на мої пояснення. 

Адам займається нічними клубами та ресторанами. У нього їх доволі багато, і не тільки в Україні. Поки я була в турі, ми також не бачилися. Лише на останні два концерти йому вдалося приїхати. 

– Ти сам знаєш, що Артем хоче проводити з тобою більше часу, – швидко додаю. 

– Я спробую відкласти справи, якщо ти цього хочеш, – Адам трохи не так усе розуміє, але виправляти його не буду. Нехай думає, що я хочу бачити його поруч. Тільки… є ще одна людина, для якої Адам – приклад справжнього чоловіка. 

Після сніданку ми сідаємо в Mercedes, і водій рушає. Позаду нас ще одна машина з охороною, яка супроводжуватиме нас до самого дому. 

– Потрібно заїхати в іграшковий магазин, – повертаю голову до Адама, і він відривається від свого планшета. – Артем хотів якийсь дуже модний автомат. 

– Без проблем, – легко погоджується. – Вчора ми розмовляли, і він замовив у мене гвинтівку. Мабуть, хоче, щоб ми вдвох у стрілялки грали.

– Це точно, – широко усміхаюсь, а Адам тим часом торкається своєю долонею моєї щоки. 

– Ти дуже гарна, коли усміхаєшся, Дашо. Можеш робити це частіше? – шепоче.

– Ти знаєш, що ні, – відповідаю і відсовуюсь. Рука Адама опускається, і разом з нею моє серце падає кудись донизу. Я не хочу робити йому боляче, але роблю. Раз за разом.  –  Ось так усміхатися я можу лише заради однієї людини. 

– Шкода, що ця людина – не я… – рівно відповідає і повертається до своїх справ, а я відвертаюся до вікна і кілька разів глибоко вдихаю і видихаю.

Так, ця людина – не він. Мій всесвіт чекає на мене вдома.

За спиною кілька годин дороги, і я нарешті вдома. Ми з Адамом таки їдемо в іграшковий магазин, і саме він обирає подарунки для Артема, тому що я у зброї взагалі нічого не розумію.