1.

Зал вибухає від аплодисментів. Кожен звук змушує стіни здригатися, а моє серце – битися частіше. Усміхаюся широко і щасливо. Як же я люблю ці моменти, коли концерт закінчується, а глядачі не хочуть відпускати мене зі сцени. 

Відчуття щастя перемішується з іншим відчуттям. Мій тур містами України завершено, і нарешті можна відпочити. Повернусь додому, до рідних, і подумаю над тим, як бути далі. 

Хтось скаже, що про таке життя, як у мене, можна тільки мріяти, але я так не думаю. Моє життя зовсім не ідеальне, а в серці величезна діра, яка, мабуть, ніколи не загоїться, що б я не робила. 

– Дякую вам усім за те, що прийшли сьогодні! Я дуже люблю кожного з вас! Пам'ятайте про це! – кажу в мікрофон і залишаю сцену. 

У руках цілий оберемок букетів, і моя помічниця Ліза миттєво забирає їх у мене, тільки-но опиняюсь за межами сцени. Серце все ще гупає об ребра, і адреналін біжить судинами. Кожен виступ для мене як перший. Кожну пісню я відчуваю, наче живу нею. 

– Ти молодець, Дашо! Глядачі у захваті! – широко усміхається Ліза. 

– Дякую, – відповідаю і, стукаючи підборами по підлозі, йду до роздягальні. Мене супроводжують двоє охоронців, і я почуваюся у повній безпеці. 

Ноги гудуть, але це відчуття не завдає мені дискомфорту. Мрію про гарячу ванну і келих вина. А ще – про рідний дім, куди зовсім скоро повернусь. 

Зупинившись біля дзеркала, знімаю з себе прикраси та розглядаю своє відображення. За ці сім років я практично не змінилася зовні, хіба що погляд більше не світиться й усміхаюсь я вкрай рідко. Але порівняти мене з тією дівчиною, якою я була сім років тому, дуже важко. 

Всі навколо знають мене як співачку “Зозулю”. Багатьох захоплює мій голос, а кожна нова пісня б'є всі рекорди по прослуховуваннях. Мною захоплюються і люблять, але ніхто не знає, чого мені коштувала ця слава і популярність…

За спиною гримають двері, і я різко виринаю з роздумів у реальність. Дивлюсь собі за спину у відображенні й бачу Адама. У нього в руках букет ромашок, і, коли бачу, їх кортить гірко розсміятися. 

– Ти була неймовірною, – робить ще крок і кладе квіти на тумбу. Сам цілує мене у плече і піднімає темний погляд до мого обличчя. Адам дуже гарний чоловік, але, дивлячись на нього, я нічого не відчуваю. 

– Дякую тобі, – шепочу. 

– Повечеряємо у ресторані? – питає, не зводячи з мене погляду. 

– Я втомилася, Адаме, – відповідаю і відвертаюсь від нього. Тепер я бачу нас обох у відображенні. Я, білявка і в білосніжній сукні, і він, брюнет у чорному костюмі й такій самій сорочці. Адам любить чорний колір, а я люблю світло… – Давай краще у готель повернемося. Зранку треба додому їхати. 

– Як скажеш, – він не заперечує і більше нічого не пропонує. Адам завжди погоджується зі мною. Хоче мені догодити. Йому здається, що в один момент щось між нами таки зміниться, але я в це не вірю. У моєму серці навіки буде лише один чоловік, і це не він.

– Можеш мене залишити? Хочу переодягнутися, – знімаю сережки та чекаю, коли Адам піде. Дивно, та він чомусь не поспішає залишати мене одну. 

– Дашо, може, досить вдавати, що ми з тобою зовсім чужі? – Адам не приховує роздратування, і це щось нове. – Я твій чоловік, а ти – моя дружина! Сім років минуло! Сім! Якби він хотів тебе повернути, зробив би це давно! До того ж знайти тебе не так важко. 

Адам знає, куди бити, щоб найсильніше боліло. Він має рацію: ніщо не заважало Яну знайти мене, але він не намагався навіть. Та з іншого боку, всі знають, чия я дружина, і Ян знає. Для чого йому втручатися у моє життя? 

– Все сказав? – ціджу крізь зуби, і Адам робить крок назад. Мабуть, зрозумів, що не варто було розпочинати цю розмову, але пізно вже щось виправляти. – А тепер йди геть!

На щастя, він таки йде, а я хапаюся пальцями за стіл і так сильно це роблю, що вони біліють. Я не буду плакати з цього приводу. За сім років навчилася тримати емоції під контролем. Ніхто не має бачити, що Зозуля плаче, а особливо він – чоловік, який став моїм першим коханням і через якого я втратила голову. 

У мене на пальці каблучка, як символ мого шлюбу з іншим. Я знаю, що Ян мене ненавидить, і має на це повне право. В той час у мене не було іншого вибору. 

Я врятувала брата, але втратила того, кого безмежно кохала… 

Залишаю місцевий палац культури, де проходив виступ, у компанії свого чоловіка і двох охоронців. Адам міцно тримає мою руку у своїй і не дає мені можливості поговорити або ж сфотографуватися з прихильниками. Він завжди такий… З одного боку підтримує те, чим я займаюся, а з іншого – намагається контролювати кожен мій крок. 

Адам сам відчиняє для мене двері Mercedes і чекає, поки сяду всередину. На прощання махаю рукою своїм прихильникам і відправляю повітряний поцілунок. 

Після концерту почуваюся вичавленим лимоном. Спочатку був адреналін, а зараз накриває шалена втома. Я так мріяла про цей тур і не могла повірити, що він таки відбудеться. Перед самим його початком почалися проблеми з музичною компанією, з якою я співпрацювала останні п'ять років, і я до останнього боялася, що всі плани полетять шкереберть. На щастя, тур таки відбувся, і сьогодні закінчився останній концерт. 

Попереду кілька тижнів відпочинку і зустріч з рідними. От за ними я скучила найбільше.