25.

Ніка ще щось говорить, а я нічого не можу розібрати через шум у вухах. Стою, як вкопана, ще кілька секунд, а тоді щось перемикається всередині. Розумію, що втрачаю дорогоцінний час, і прошу Ніку сказати мені адресу, де зараз Ян. 

Закінчую виклик і набираю номер таксі. Намагаюсь не думати про те, що ми за містом зараз і знайти автомобіль, який буде готовий приїхати сюди, доволі проблематично. 

Як я і думала, нічого не виходить. Є ще надія, що нас відвезе назад водій, який сюди привіз, але це не буде так швидко, як би мені хотілося. 

– Що з тобою? – несподівано поруч зі мною з'являється Адам і уважно розглядає. – Сталося щось? 

– Мені в місто треба. Ян в аварію потрапив, – схлипую і через шалений страх зовсім забуваю, що від цього чоловіка треба триматися на відстані. 

– Пішли! – Адам бере мене за руку і впевнено веде до виходу. У мене немає сил сперечатися. Єдине, чого хочу – якнайшвидше опинитися поруч з Яном. І байдуже, що допоможе мені у цьому чоловік, якого я побоююсь. 

Ми сідаємо у його автомобіль, разом на заднє сидіння, і я кажу адресу лікарні. Водій киває, і автівка рушає. Стає трішечки краще, адже я їду і скоро побачу Яна. 

Я все ще сподіваюся, що все не так жахливо. Вірю, що Ян ніколи мене не залишить. Це просто аварія і Ніка не знає всіх деталей. Коли приїду, побачу Яна цілим та неушкодженим. Інакше просто не може бути! 

– Тобі треба заспокоїтися, – стриманий голос Адама повертає мене в реальність. Дивлюсь на чоловіка і не одразу розумію, чому він так близько зараз. В одному я з ним згодна – заспокоїтися мені не завадить. Надмірні емоції ні до чого хорошого мене не призведуть. 

– Це не так просто… – шепочу. 

– А ти спробуй, – продовжує Адам. – Я не хочу, щоб з тобою щось сталося. 

Його прямий погляд бентежить. Не лякає, як зазвичай. Мабуть, річ у тім, що я і так перелякана, але з іншої причини. 

Не можу на нього дивитися, тому відвертаюся до вікна, повністю ігноруючи його останню заяву. 

Рівно через двадцять хвилин ми виходимо з автомобіля і прямуємо у лікарню. Адам йде за мною, а я не заперечую. Просто не звертаю на нього уваги. Біля входу в реанімацію бачу не тільки заплакану Ніку, але й батька та матір Яна. Вони стоять в обіймах одне одного і взагалі на мене не зважають, а от Ніка мене помічає і швидко наближається. На мить її погляд переміщується мені за спину, а тоді повертається до мене. Ніка знову плаче, і я також. 

– Що з Яном? – питаю й одночасно боюсь почути відповідь Ніки. 

– Він у важкому стані. Переломи рук і ніг, а ще травма голови. Лікарі не дають жодних прогнозів, – Ніка говорить, а я відмовляюся у це вірити. Я ж так сподівалася, що все не так страшно, а виявилося… жахіття просто. – З ним Алекс в автомобілі був. Він… загинув. 

Ну ось, ще одне потрясіння, від якого світ починає крутитися перед очима. 

– Ти краще присядь, – Ніка проводить мене до крісла і допомагає сісти. Виходить, вони потрапили в аварію, коли їхали з клубу. І… Алекс помер…

Я просто відмовляюся у все це вірити. Не хочу – і все! Ян живий і здоровий, і Алекс також!

Наступні хвилини очікування переростають у години. Я не знаю, скільки минає часу, але таке відчуття, що тягнеться він дуже повільно. 

За вікном починає світати і настає повноцінний день. Тільки в мене таке відчуття, що стрілка годинника не зрушилася з місця зі вчорашнього вечора. Час наче зупинився на тому моменті, коли Ніка сказала, що Ян в аварію потрапив. 

Коли двері відчиняються і до нас виходить лікар, ми з Нікою підходимо ближче, щоб чути все, що він говорить. 

– Нам вдалося врятувати вашого сина, – говорить втомлено чоловік у білому халаті. – Він у важкому стані, тому давати будь-які прогнози я не можу. 

– Я хочу забрати його у приватну клініку, – холодно випалює тато Яна. 

– Це ваше право, – киває лікар. – Тільки-но можна буде його транспортувати, ми надамо всі необхідні документи. 

Лікар йде, а я стою, ніби вкопана, і нічого не розумію. Яна забирають в іншу лікарню… Але чи буде у мене змога провідувати його там? 

– Дашо, тобі варто поїхати додому. До Яна й так не пускають, – говорить Ніка. – Тільки-но будуть якісь новини, я тобі скажу. 

Розумію, що вона має рацію, але так важко залишати його і йти. Я хочу побачити Яна, і серце крається від розуміння, що це неможливо…

Залишаю лікарню повністю виснаженою і розбитою. На вулиці світить сонце і день такий теплий. Лише в мене холод на серці і біль такий, що дихати не дає. Сідаю на лавку біля входу і дивлюсь на свої руки, які продовжують тремтіти. 

– Тримай! – бачу перед собою склянку з кавою, а коли піднімаю голову, сильно дивуюся. – Тобі це необхідно. 

– Що ви тут робите? – питаю, але каву з рук Адама забираю. – Ви всю ніч тут були? 

– Так, – стримано відповідає. – Як Ян? 

– Все погано, – зітхаю і роблю ковток гарячого напою. Саме в цей момент ще й мама телефонує, але я просто фізично не можу підняти слухавку. Руки не слухаються… 

Як я їй скажу, що ніяких грошей не буде? Я не можу просити їх у батька Яна. Йому зараз не до цього.