24.

– Не мовчи, пташко. Ти мене лякаєш, – хмуриться Ян і не зводить з мене погляду.

– У мого брата виявили важку хворобу. У моєї мами немає коштів на лікування, – випалюю, практично не дихаючи. – Я хотіла попросити у тебе, якщо ти зможеш мені позичити. Я все поверну. Обіцяю тобі! Просто гроші терміново потрібні. 

– Зупинись, пташко! – говорить Ян, і я замовкаю. Дивлюсь на нього і не знаю, чого чекати далі. Невже він зараз вижене мене і забуде все, що між нами було? Станеться те, чого я так боялася? – Для початку глибоко вдихни.

Роблю так, як він говорить, і чекаю того, що буде далі. Ян кілька секунд обмірковує щось, а я знову не дихаю. 

– Ти не думай, що я грошей твоїх хочу. Просто мені нікуди піти, – кажу схвильовано.

– Про таке я і не думав, пташко, – Ян накриває долонями моє обличчя і дивиться в очі. – Завтра я поїду до батька і візьму для тебе гроші. Скільки буде потрібно. 

– А він тобі дасть таку суму? – дивуюся. 

– Звісно, – усміхається. – Він багато що може мені дати, лиш би я не втручався у його життя. Тому не хвилюйся. Все з твоїм братом буде добре. 

– Дякую тобі, – схлипую, і Ян витирає мої сльози, які котяться просто йому в руки. 

– Не треба дякувати, пташко. Я все зроблю, лиш би ти не плакала, – усміхається і накриває мої уста своїми. 

Я відповідаю на його поцілунок так віддано і щиро, що серце болить. Здається, цей хлопець – це мій подарунок долі. Я кохаю його і буду підтримувати, не зважаючи ні на що. Так само сильно, як він підтримує мене. 

Ян показує, як сильно скучив, а я кусаю уста і намагаюся абстрагуватися від того, що зараз у мене в голові.  Треба вірити, що все буде добре. У мене така неймовірна підтримка. 

– Я кохаю тебе, пташко, – шепоче Ян, коли ми обоє на вершині насолоди. 

– А я тебе, – видихаю – і весь світ перестає існувати. Є лише він і я… а все інше може почекати до завтра. Я ж маю право на краплинку щастя?

Прокидаюся серед ночі й не бачу Яна поруч. У кімнаті горить нічник, і так холодно одразу стає. Не розумію, куди він зник, тому одягаю його футболку на голе тіло і вирушаю на пошуки. 

У коридорі чую звуки музики й тихенько відчиняю двері його студії. Одразу розумію, що він грає зовсім нову пісню, яка мала б стати сюрпризом для мене. Ян не бачить мене і тихо наспівує слова. Про пташку, яка літає високо в небі, і про почуття, які заполонили його серце. 

У мене подих перехоплює від почутого. Це набагато краще за зізнання. У цих словах набагато глибший сенс. 

Музика обривається різко, і Ян здіймає на мене погляд. Він наче не злиться, а я переминаюся з ноги на ногу і не знаю, що говорити. 

– Чому не спиш? – питає тихо.

– Не можу без тебе… заснути, – кажу. 

– Ходи до мене, – Ян відкладає гітару і садить мене до себе на коліна. Тут мені найкраще і від дотиків хлопця до моєї шкіри метелики в животі оживають. – Як тобі моя пісня?

– Вона неймовірна, – шепочу. – Ти для мене її написав? 

– Відколи я з тобою, у мене натхнення б'є через край. Це так дивно, пташко, –  усміхається. – Я для тебе ще не одну пісню напишу. Ти – моє натхнення. 

Ян цілує, а я відповідаю. Все, що відбувається між нами – правильно до останньої частинки душі. Я вірю йому. Я хочу бути з ним. Я знаю, що все у нас буде добре. 

У п'ятницю зранку Ян везе мене в гуртожиток, а звідти – в академію. Сьогодні всього дві пари, а потім підготовка до виступу. Ян пообіцяв поговорити з батьком після обіду, і, можливо, вже сьогодні я зможу надіслати гроші мамі. 

– Сьогодні нам мають гарно заплатити, – говорить Жанна, коли у салоні краси над нами чаклують майстри. 

– Адам добре старається для того, щоб у нас була робота, – додає Поля. – До речі, я чула, що ми будемо виступати на дні народженні у друга Адама. Ще один багатій намалювався.

– Тобі щось не подобається? – фиркає Жанна. – Багатії – це добре. 

Поля ніяк це не коментує, і я також. Сьогодні у мене доволі стриманий образ, якщо можна так сказати. Джинсові шорти, майка з блискітками і волосся зібране у високий хвіст. Не сукня, що заледве зад прикриває, і то добре. 

Ян телефонує мені тоді, коли ми якраз їдемо на місце, де відбудеться виступ. З острахом піднімаю слухавку і дуже боюсь, що його батько відмовився давати гроші на лікування мого брата. 

– Де ти, пташко? – питає голосно, намагаючись перекричати музику. 

– Їду на виступ, – швидко відповідаю. – А ти? 

– Я у клубі зараз. Алекс знову напився. Хочу забрати його звідси, – роздратовано випалює. – Скинь мені адресу, де ти виступаєш. Я сам тебе заберу. 

– Добре, але… 

– Щодо грошей, не хвилюйся. Тато погодився дати мені їх, – додає, а в мене наче камінь падає з плечей і сльози на очах виступають. – Завтра в обід поїду до нього і заберу, а потім у твоє місто поїдемо. Ти ж хочеш побачити брата? 

– Дякую тобі, – схлипую, але, згадавши, що можу зіпсувати макіяж, стримуюсь. 

– Нема за що, пташко, – відчуваю, що він усміхається, а тоді на задньому фоні чую чиїсь крики. Швидше за все, Алекса. – Відпустіть його! Він зі мною! Пташко, мені треба йти. Кохаю тебе!