23.

– Що відбувається, Дашо? Ти і Ян? Реально?! – випалює сердито. 

– А що не так? – стримано відповідаю. – Я кохаю його, а він – мене.

– Ти серйозно? – фиркає Віка. – Він грає з тобою, дурненька! Вирішив трохи змінити свої смаки. Мабуть, на хороших дівчаток потягнуло. Але я знаю Яна. Скоро ти йому набриднеш. 

– Ти можеш просто порадіти за мене? – питаю ображено. Я щиро сподівалася, що Віка може бути хорошою, але, як бачу, ні, не може. Вона заздрить мені так відкрито і неприємно, а я не розумію, чим завинила безпосередньо перед нею. 

– Ще чого! – фиркає, і, на щастя, нашу перепалку перериває викладач. Ми заходимо в аудиторію і сідаємо в різних її частинах. 

Віка не одна, хто не радіє через те, що ми з Яном разом. Я бачу, як мене розглядають інші студенти й навіть перешіптуються. Мабуть, вони, як і Віка, не розуміють, що такий хлопець, як Ковтун, у мені знайшов. 

Мене це не сильно зачіпає, адже знаю правду. Ян мене кохає, і саме це має значення. Більше нічого. 

На перерві я таки йду в їдальню. Не боюсь осуду чи чуток за спиною. Навіщо боятися, якщо я впевнена у своїх почуттях? І в його почуттях також.

Ян вже чекає на мене за столом у компанії своїх колег по гурту. Тільки Алекса немає з ними, і цей факт неприємно шкребеться по серцю. 

Ян цілує мене в щоку, коли наближаюся, і навіть стілець для мене відсовує. Мій обід вже чекає на столі, і це шалено приємно. А ще я ближче знайомлюся з хлопцями, які також грають у гурті. Вони доволі милі й, головне, ставляться до мене добре.  

– А де Алекс? – питаю у Яна, нахилившись до його вуха. 

– Він не з'явився на навчання, – хмуриться хлопець. – Сьогодні репетиція, і я сподіваюся, що хоча б там він буде. 

І я на це дуже сподіваюся…

До кінця пар все думаю над тим, як можна примирити Яна та Алекса. Але як би не намагалася щось вигадати, розумію, що це не в моїх силах. Ян говорить, що конфлікт був ще до мене. А те, що я вибрала Яна, а не його, стало останньою краплею. 

Після навчання йду на репетицію. “Вільних” ще немає, тому ми з дівчатами працюємо. Тішить те, що й Адам кудись зник. Можливо, він не буде з'являтися на наших репетиціях. Було б добре… 

Ян з хлопцями з’являються за кілька хвилин до завершення нашої репетиції. Алекса з ними немає, і я боюсь, що він взагалі не прийде. Сподіваюся, що він не настільки безвідповідальний, і радію, коли він таки приходить.

Я бачу, наскільки він злий і роздратований. Наче хтось силою змусив його прийти. Намагаюсь не зустрічатися з ним поглядами, а коли Ян просить почекати тут до закінчення їхньої репетиції, я погоджуюсь. Сідаю в кінці зали та насолоджуюсь співом свого хлопця. 

Хочеться навіть очі прикрити від задоволення, тому що його голос – це щось неймовірне. 

– Давай в кафе зайдемо. Я голодний, – говорить Ян, коли репетиція закінчується. Я ж слідкую за тим, як Алекс зістрибує зі сцени й швидко йде до виходу. Гримають двері, і я переводжу погляд на Яна. 

– Давай! – погоджуюсь. 

Ми йдемо в кафе, що знаходиться через дорогу. Замовляю собі салат і чай, а Ян – рибу з гарніром. 

– Пташко, мені доведеться поїхати на кілька днів, – говорить Ян, поки чекаємо на замовлення. 

– Куди? – розгублено питаю. 

– У нас концерт в іншому місті, – пояснює. – У четвер маємо повернутися. Ти засмутилася?

– Є трохи, – знизую плечима. – Але ж це недовго. Я почекаю. 

– Я також не хочу тебе залишати, але відмовитися від цього концерту не можу. Не хочу підставляти хлопців.

– Ти що? Звісно, їдь! – випалюю. – Я чекатиму на твоє повернення!

Ян усміхається і цілує мене в щоку, а я намагаюся вдавати, що все добре і ця новина зовсім мене не засмутила. 

Ми довго сидимо в машині під моїм гуртожитком і ніяк не можемо розпрощатися. Завтра я не побачу Яна, адже їдуть вони зранку, отже, цілих два, а то і три дні я житиму очікуванням. 

У вівторок у нашого гурту знову репетиція, але, знаючи, що сьогодні сюди не прийде Ян, всередині якась порожнеча утворюється. Навіть Поліна помічає, що зі мною щось не так, і своїм запитанням потрапляє в десятку. 

– Сумуєш за Янчиком?

– Ага, – зітхаю. 

Сам Ян телефонує пізно ввечері. У нього втомлений голос, тому розмовляємо ми недовго. Виявляється, що там у них цілих три концерти й часу на відпочинок практично немає. 

У середу, як зазвичай, йду на навчання, але посеред першої пари до мене телефонує мама. Одразу відчуваю, що щось сталося, адже вона знає мій розклад. Заледве вдається дочекатися до перерви, і коли виходжу в коридор, одразу набираю її номер.

– Мамо, що сталося? – схвильовано питаю. 

– Даринко, біда… – схлипує мама, а у мене серце падає кудись донизу. – Денису вчора погано стало, і я відвезла його в лікарню. Лікарі зробили аналізи, і… він хворий, дуже сильно.

Здається, наче в цей момент мій звичний світ сколихнувся. Хапаюся рукою за стіну, тому що перед очима все пливе, і намагаюся не панікувати. Виходить так собі, адже причини для паніки дійсно є.