22.

Прокидаюся наступного ранку і не одразу розумію, що відбувається. За вікном світить сонце і пробивається через вікно у кімнату. Відчуваю на талії руку Яна – і спогади кадр за кадром проносяться перед очима. 

Я не шкодую, що перетнула цю межу між нами. Я зробила це заради хлопця, якого щиро кохаю. Впевнена, ми будемо щасливими разом. Йому необхідна моя підтримка, а мені – його сила та впевненість у завтрашньому дні. 

– Чому не спиш? – чую його хриплий голос – і сироти покривають шкіру. Рука гладить мій живіт, і так приємно стає, що дихання збивається. 

– Виспалась уже, – відповідаю і повертаюся до нього обличчям. Мені все ще трохи соромно і незвично лежати поруч з хлопцем, але як же приємно, коли він дивиться так, наче я – весь його всесвіт. 

– Усе добре? Я… не зробив тобі боляче? – я бачу щире хвилювання у його очах та усміхаюся. 

– Це не смертельно, і вперше завжди так, – усміхаюся. – Мабуть, у тебе ще не було таких недосвідчених дівчат, як я. 

Кажу це і більше не хочу усміхатися. Я ж то розумію, що Ян не святий і дівчат у нього було багато. Я прийняла цей факт і змирилася, але, згадавши, все ж таки неприємно стає. 

– Таких, як ти, точно не було, пташко, – усміхається і цілує в кінчик носа. – Твоя недосвідченість це радше плюс, а не мінус. Я в захваті від тебе. Це все, що тобі треба знати. 

Немає слів, щоб поділитися своїми відчуттями. Саме тому без зволікань відповідаю на поцілунок Яна. Коли він знімає з мене ковдру та опускається з поцілунками нижче, єдине, що можу зробити – прикрити очі від задоволення. 

– Тобі обов'язково повертатися у гуртожиток? – питає Ян, коли ми снідаємо, чи краще сказати обідаємо, на його кухні. – Ти ще тут, а я вже сумую. 

– Якщо не буду там з'являтися, можу втратити своє місце, – кажу серйозно. 

– Хіба це проблема? Ти можеш жити тут, – заявляє Ян, а я не знаю, що йому відповісти. 

Справа не в тому, що я не хочу залишатися тут. Я все ще не впевнена до кінця, що ці стосунки будуть довгими. А що, коли я набридну Яну? Втрачу місце в гуртожитку і житиму на вулиці. Йому про свої страхи не кажу. Не хочу, щоб Ян вважав мене якоюсь дурненькою. Ми разом, а я про погане думаю…

Та хай там як, я не готова так ризикувати. Ми можемо бачитися час від часу, але жити разом – це явно перебір. 

– Давай не будемо поспішати? – питаю і дуже сподіваюся, що Ян не образиться. 

– Добре, пташко, – зітхає і цілує мене у скроню. – Тоді ми з тобою поїдемо в парк, адже погода сьогодні чудова, а потім я відвезу тебе в гуртожиток. Згодна? 

– Згодна! – радісно відповідаю. 

Ми збираємось і залишаємо квартиру Яна. Він міцно тримає мене за руку, поки їдемо ліфтом вниз, і відчуття безмежного щастя заповнює кожну клітинку тіла. 

Вже в салоні автомобіля мені телефонує Поліна і повідомляє, що наступний виступ наступної п'ятниці. Адам знайшов для нас нове місце, і від завтра розпочинаються репетиції. 

– Мені не подобається, що цей мудак буде крутитися поруч з тобою, –  хмуриться Ян. 

– Він – мій продюсер, – відповідаю. – З цим нічого не вдієш. 

– Я розумію, але… – Ян ревнує, і це видно. Я впевнена, що він довіряє мені, а от Адаму – ні. – Не хочу залишати тебе поруч з ним. Навіть на секунду. 

У парку сьогодні багатолюдно. Поки ми з Яном гуляємо алеєю, помічаю на собі багато зацікавлених поглядів. Мабуть, це студенти нашої академії, або ті люди, що знають Яна. Впевнена: до мене він з жодною дівчиною так не прогулювався, тому і стільки здивування в очах перехожих. 

– Підемо у кафе? – питає, коли ми зупиняємося на роздоріжжі. Я знаю, що в парку лише одне кафе, і минулого разу я була там з Вікою. А потім вона поцілувала Яна… 

– Пішли! – я обіцяю собі не думати про те, що було до мене. Сама міцніше перехоплюю руку Яна, і ми йдемо в потрібному напрямку. 

У кафе сьогодні багатолюдно. Нам заледве вдається знайти вільний столик, і, поки Ян робить замовлення нам обом, я озираюся навколо. Бачу кілька знайомих облич. Це мої одногрупники. Здається, завтра нас з Яном усі будуть обговорювати. 

Офіціантка приносить нам каву і десерти, але я не встигаю навіть торкнутися свого. Бачу, як до нас наближається Алекс, і одразу відчуваю неприязнь від цього хлопця. 

– Яка зустріч! – Алекс не чекає запрошення і сідає за наш столик навпроти нас. – Я вам не заважаю?

– Заважаєш, – бурчить Ян. – У нас побачення, взагалі-то.

– Побачення? – фиркає Алекс і переводить погляд на мене. – Пам'ятаю, минулого разу, як ми тут були, ти цілувався з подружкою Даші. Дашо, а ти пам'ятаєш це? 

– Алексе! – я бачу, як злиться Ян, і дуже не хочу, щоб друзі сварилися через мене. Саме тому кладу руку на коліно Яна, тим самим намагаючись його заспокоїти. 

– Я щось не так сказав? – вдає, що не розуміє блондин. – Я просто хвилююся за Дашу. Хочу, щоб вона була готовою до того, що ти можеш проміняти її на іншу. Будь-якої миті. 

– Ти дістав! – Ян різко підводиться на ноги та хапає друга за плечі. Всі присутні одразу ж переводять погляди на нас, і так соромно стає. Вони ж друзі, а через мене сваряться.