20.

Я не даю йому проникнути до мого рота язиком. Зціплюю вуста так, що вони, мабуть, біліють, але до останнього буду боротися з цим хлопцем. Сльози течуть по щоках, але йому байдуже. Алекс п'яний і зовсім нічого не розуміє. 

Якоїсь миті його практично відриває від мене, і я трохи розмито бачу перед собою розлюченого Яна. Не розумію, що він тут робить, адже бачила, як зовсім недавно його автомобіль їхав звідси. 

– Мудак! – цідить розлючено і практично втискає Алекса у стіну. Я бачу на сходах свою сумку і тільки зараз згадую, що її не було, коли я піднімалася сюди. Отже, забула в машині, а Ян хотів її повернути. 

– Яне… – схлипую і збираюсь торкнутися його плеча своєю рукою, але хлопець сам переводить на мене погляд. 

– Йди в кімнату, пташко. Я відвезу Алекса додому, – говорить і практично силою тягне свого друга вниз по сходах. 

Дивлюсь їм вслід ще хвилину, а тоді витираю сльози долонею і таки йду у кімнату. Вже біля дверей зупиняюся, адже розумію, що вигляд у мене зараз просто жахливий, тому змінюю курс на вбиральню і вже там довго та натхненно змиваю обличчя від косметики. 

– Ну нарешті! – вигукує Кіра, коли переступаю поріг кімнати. – Ти дійсно з Яном зустрічаєшся? Як таке могло статися? 

Повністю ігнорую її та підходжу до букета, що стоїть у вазі. Лілії такі гарні, і, розглядаючи їх, знову хочу плакати. 

– Ти чого, Дашо? Ян тебе образив? – питає Маша, помітивши сльози у мене в очах. 

– Мабуть, кинув її після того, як зрозумів, що вона повний нуль у звабленні, – фиркає Кіра. 

Знову ж таки мовчу і лягаю на ліжко. Вкриваюся ковдрою з головою і заплющую очі. Ян бачив той поцілунок і, мабуть, тепер не захоче бути зі мною. А що, коли він зробить неправильні висновки? Ян не бачив, як Алекс силою почав мене цілувати. 

З тяжких роздумів мене вириває дзвінок власного телефону. Різко знімаю з себе ковдру і мало не падаю з ліжка під здивовані погляди сусідок. Ноги плутаються у ковдрі, але мій ніс залишається цілим. 

Бачу, що це Ян, і затамовую подих. Не хочу, щоб дівчата чули цю розмову, тому швидко біжу у коридор. 

– Слухаю! – випалюю. 

– Я привіз Алекса до себе. Він набрався добряче, – говорить начебто спокійно Ян. 

– Це через мене, – шепочу. – Він сказав, що я йому подобалась. 

– Не варто себе звинувачувати, пташко, – злиться Ян. – Завтра, коли Алекс прийде до тями, я добряче вставлю йому мозок. Мою дівчинку ніхто, крім мене, не може цілувати. 

– Я все ще твоя? – розгублено питаю. 

– Звісно, – мені здається, що його голос м’якшає. – Тільки моя. Лягай спати, пташко. Завтра о десятій я тебе заберу. 

– Добре, – усміхаюся як ідіотка. – До завтра, Яне. 

– Солодких снів, маленька… 

Виклик завершується, а я ще хвилину стою і тішусь, як мала дитина. Коли ж повертаюся у кімнату, Кіра одразу ж хмуриться, адже я щаслива. 

– Все добре? – питає Маша. 

– Все чудово, – відповідаю. – Просто я дуже щаслива. 

Кіра фиркає і, гримнувши дверима, зникає кудись, а я лягаю на ліжко і відвертаюся до стіни. Не знаю чому, та мені не хочеться, щоб інші бачили моє щастя. Мама завжди говорить, що радіти треба в душі й нікому цього не показувати. І я так роблю, тому що знаю: ніхто за мене не радіє. А от заздрість так і літає в повітрі. 

Прокинувшись наступного ранку, одразу біжу в душ, а тоді довго думаю, що ж одягнути на день народження до сестри Яна. Вибираю сукню кремового відтінку довжиною до колін і коротку дермантинову куртку чорного кольору. На ноги черевики – і готово! 

Навіть макіяж роблю. Не яскравий, навіть дуже скромний, але від того моє обличчя стало більш яскравим. Волосся збираю у косу, щоб не заважало, і ось така гарна рівно о десятій залишаю кімнату. 

Тільки-но виходжу на вулицю, потрапляю в міцні обійми Яна. Здається, він якраз збирався зайти. Сьогодні він також трохи змінив свій звичний хуліганський стиль і одягнув світлі джинси, білу кофту з капюшоном і кепку. 

– Ти така гарна, – заявляє після палкого поцілунку. 

– Дякую, – усміхаюсь. 

Ян відчиняє для мене двері свого автомобіля, і я сідаю в теплий салон. Сьогодні має бути хороша погода, але зранку ще трохи прохолодно. 

– Заберемо Юлю з будинку моєї матері. Вона вже чекає на мене, – говорить Ян, від'їжджаючи від гуртожитку. 

– Добре, – киваю. – Вона зраділа, що ти її забереш?

– Ще і як, – хмикає. – Дякую за те, що ти поруч, пташко. Не знаю, чи сам я наважився б на все це. 

– Я буду поруч, – кажу впевнено. – Завжди. 

Ян кидає у мій бік короткий погляд, і від мене не приховується те, як його вуста розтягуються в усмішці. Коли рука хлопця опускається на моє коліно, затамовую подих, але не відштовхую його. 

Будинок матері Яна знаходиться за п'ять кілометрів від міста. Коли високі ковані ворота їдуть по обидва боки, я дивлюсь на гарний дім і розумію, що батьки цього хлопця дуже багаті, як і він сам. 

– Почекай мене тут, добре? Я тільки Юлю заберу, – говорить Ян, зупинивши автомобіль. Киваю, і він цілує мене в щоку.