17.

Я не хочу, щоб цей поцілунок закінчувався. Знаю: коли це станеться, Ян знову мене відштовхне. Він завжди так робить, це його природа. Та зупинитись все ж таки треба, тому що нам обом важко дихати. Хочу відсунутись, але Ян не дає. Його долоні все ще у мене на щоках, а очі навпроти моїх. 

– Тепер ти задоволена? – шепоче хрипло, наче щойно прокинувся. 

– Не знаю, – кажу схвильовано. – А ти? 

– Цілуєшся ти так собі, тому доведеться цим зайнятися, – заявляє, а я миттєво дратуюсь. Торкаюся його рук своїми, щоб забрати від обличчя, але Ян знову цілує, а я забуваю, що збиралася зробити. – Це я в тому плані, що ти тепер моя, пташко. Жодних Алексів поряд. Зрозуміла? 

– Твоя? – здивовано перепитую. – Це ти так пропонуєш мені зустрічатися?

– Ага, – хмикає. – Я сам шокований, але віддавати тебе комусь не хочу. Ти лише моя пташка…

Ян торкається пальцями мого волосся і поправляє пасмо за вухом. Це так мило і дуже ніжно, що мені важко повірити у те, хто зараз сидить переді мною. 

Це ж наче зовсім інша людина, яку я зовсім не знаю. Але ж його голос і очі я впізнаю, мабуть, із тисячі. 

– Мені треба йти, – шепочу, і Ян відпускає.

Він повертається на своє місце, а я не знаю, як краще попрощатися після усього, що сталося. Саме тому йду мовчки, сподіваючись, що завтра все буде так само, як сьогодні. Та знаючи трохи цього хлопця, ні в чому не можна бути впевненою, щоб потім не плакати через нього. 

Не озираючись, практично біжу до входу, але коли хапаюся за двері, вони виявляються зачиненими. Спочатку не розумію, що відбувається, тому починаю стукати, але коли двері відчиняє абсолютно не знайома мені жінка, розгублено завмираю. 

– Ти чого шумиш? – невдоволено питає. 

– Зайти хочу, – кажу. – Я з Ніною Іванівною домовилася. Вона мала мене впустити. 

– Ніна Іванівна захворіла. Я за неї, – говорить, прискіпливо мене розглядаючи. – Вона нічого мені про тебе не говорила. Краще йди звідси, а то проблеми будуть. 

– Але ж я тут живу… – розгублено кручу, а жінка просто бере і зачиняє двері у мене під носом. 

Кілька секунд просто кліпаю очима, тому що в таку ідіотську ситуацію ніколи не потрапляла, а тоді починаю стукати знову. 

– Що таке? – у мене за спиною з'являється Ян, і тільки зараз до мене доходить, що він весь час був тут. 

– Сьогодні інша вахтерка. Я не можу зайти, – кажу, практично плачучи. 

– Як цікаво, – хмикає і бере мою руку у свою. – Тільки не рюмсай. У мене залишишся. 

– Я не можу! – різко забираю руку та отримую у відповідь глузливий погляд Яна. 

– Пташко, я тебе не з'їм, – говорить спокійно. – Не роби такий зляканий вираз обличчя. Обіцяю тримати дистанцію, якщо сама не будеш мене провокувати. 

– Ну… добре, – зітхаю, хоча ідея залишитися у Яна мені зовсім не подобається. Якось занадто стрімко все відбувається. Я ж ще не змирилася з тим, що він мене поцілував. Двічі. А тепер я їду до нього.

Ян відчиняє для мене двері автомобіля, і я сідаю всередину. Сьогодні просто божевільний вечір, а попереду ще ціла ніч. 

Ми не розмовляємо, поки їдемо до квартири хлопця. Він уважно слідкує за дорогою, і таке враження складається, що зовсім забуває про мою присутність. Мабуть, йому, як і мені, є над чим подумати. 

Ян так довго і наполегливо відштовхував свої почуття до мене, а сьогодні зірвався. Мабуть, він не знає, що робити далі, от і думає над цим. 

Зупинивши автомобіль біля будинку, ми одночасно виходимо на вулицю. Ян обходить машину і зупиняється поруч зі мною. Виглядає він спокійним і зібраним. Знову торкається моєї руки своєю – і одразу так тепло стає. 

– У мене холодильник порожній. Замовити щось? Ти голодна? – питає, поки їдемо ліфтом вгору. 

– Та ні, – шепочу, хоча насправді їла я ще в обід. Не хочу, щоб Ян переймався мною. Сьогодні він втомився і не повинен займатися тим, щоб мені комфортно було. Досить того, що до себе забрав, хоча я і не просила. 

Коли переступаємо поріг, одразу згадую, як була тут минулого разу. Тоді Ян рятував мене від температури, а цього разу знову допомагає. 

– Я у ванну кімнату, – кажу, а він тільки киває на знак згоди. 

Швидко зачиняюся і притуляюсь спиною до дверей. Серце шалено б'ється об ребра, а руки тремтять. Я не знаю, як бути далі та що робити зі своїми почуттями. 

Я у квартирі Яна після того, як ми поцілувалися… Доведеться залишитись тут на ніч, і все начебто не так страшно, але ця невідомість лякає мене більше, ніж власні почуття. 

Вмивши обличчя, вирішую повертатися до Яна. Все-таки занадто довго я тут. Тільки відчинивши двері, розумію, що у квартирі, крім нас, ще хтось є. Чую голоси Яна і ще якогось чоловіка, тому різко завмираю.

– Скільки ще часу ти будеш ігнорувати мої дзвінки? – питає чоловік грубим голосом. 

– Скільки доведеться, – відповідає Ян. – Я не запрошував тебе сюди. 

– Ти мій син, і запрошення мені не потрібне, – холодно відповідає чоловік. – Ти поводишся як дитина. Ображений хлопчисько.