16.

Я забуваю, що треба дихати. Але спочатку варто відірвати від себе хлопця, який так наполегливо намагається проникнути до мого рота.  Я думала, що буде круто, адже це мій перший поцілунок, тільки нічого хорошого не відчуваю.

Ян просто бере, що хоче, не питаючи, чи хочу цього я. Це неприємно та образливо. Я ж не його подружки, що за першим покликом готові на все. 

Цей хлопець кожного разу все більше падає в моїх очах. Та сьогодні він перевершив сам себе. 

Не знаю, де беруться сили, але мені таки вдається звільнити руки і відштовхнути його від себе. Серце готове вистрибнути з грудей, і все тіло тремтить від злості. 

– Дашо! – у реальність мене повертає Поля. Здається, вона повернулася за мною і тепер розгублено розглядає нас з Яном. – Нам час виходити!

– Вже йду, – кажу і намагаюсь обійти Яна, але у нього своя думка з цього приводу. Він знову хапає мене за руку і змушує зупинитися. 

– Тримайся якомога далі від Адама, – цідить сердито. 

– Це не твоя справа! – гиркаю у відповідь і вириваю руку. 

– Я попередив, пташко! – кричить мені в спину, а я намагаюсь пропустити його слова крізь вуха, але виходить так собі. 

– Що це було, Дашо? Між тобою і Яном щось відбувається? – питає Поля, поки йдемо до зали. 

– Нічого не відбувається, – зітхаю. – Просто Ян – ідіот!

Нам дають мікрофони і пропускають на сцену. Вже за секунду я зовсім забуваю про Яна. Переді мною так багато людей, що очі розбігаються. Приходить страх, і це погано. Я і подумати не могла, що виступатиму практично перед сотнею людей. Зовсім недавно тут взагалі нікого не було. 

Починає лунати музика, і мені доводиться зібратися. Першою співає Жанна, а тоді Поліна. Коли ж настає моя черга, прикриваю очі, і слова самі вириваються з грудей. Страх минає в той момент, коли починаю співати. 

Зовсім скоро глядачі підхоплюють слова і співають разом з нами. Розслабляюсь практично повністю і широко усміхаюся. Це так круто – коли тебе підтримують, просто крила за спиною виростають. 

Перша пісня змінюється другою, і коли мій погляд торкається власника клубу – Адама, на частку секунди збиваюся. На щастя, цього ніхто не помічає, а от мені стає страшно. Адам сидить на високому стільці біля барної стійки, п'є щось з келиха малими ковтками і не зводить з мене погляду. 

Одразу згадую слова Яна про те, що від цього чоловіка треба триматися якомога далі. Тут я повністю з ним згідна. Увага Адама до моєї персони сильно напружує. 

Виконуємо останню пісню і під оплески гостей клубу залишаємо сцену. Встигаю вийти у коридор і бачу перед собою Адама. У нього в руках букет червоних троянд, і, коли наші погляди зустрічаються, я розумію, кому вони призначені. 

Жанна похмуро на мене озирається, і вони з Полею йдуть вперед. Мені ж нічого не залишається, як зупинитися, тому що Адам перекриває мені шлях. 

– У тебе неймовірний голос, – заявляє і простягає мені квіти. – Це тобі!

– Дякую, але не треба було… – квіти таки забираю, тому що відмовлятися негарно. 

Саме в цей момент у коридорі з'являються “Вільні” у повному складі. Ян першим нас помічає і миттєво хмуриться. Алекс також злий, і це зрозуміло. Він же щось до мене відчуває. Не зрозуміло тільки, чому Ян так опікується мною. Якщо йому байдуже на мене, то для чого все це? 

– Успіху, хлопці! – говорить їм Адам, а Ян різко зупиняється і, здається, збирається сказати щось не надто приємне. 

– Яне, час! – кричить Олег з іншого кінця коридору, і йому доводиться пришвидшитись. 

– Дякую за квіти, – кажу і сподіваюся якнайшвидше піти геть. – Мені треба до дівчат. Пробачте. 

Залишаю його в коридорі і, сильно пригортаючи до себе квіти, прямую у нашу роздягальню. Встигаю лише поріг переступити, а Жанна вже кидається на мене з претензіями. 

–  І що в тобі знайшов такий розкішний чоловік? – фиркає, заздрісно розглядаючи квіти. 

– Уявлення не маю, – відповідаю. – Можеш забирати його собі, якщо хочеш. 

Кладу квіти на стіл і швидко переодягаюся у свої речі. У джинсах і туніці почуваюся значно впевненішою. Ще б макіяж змити, але з собою немає нічого для цього. 

– Дашо, ти квіти забула! – кричить Поля, коли йду до дверей. 

– Можеш забрати їх собі, – дивлюсь на букет і навіть не думаю брати його з собою. Це означатиме, що я прийняла залицяння Адама, а це далеко не так. 

Дорогою на вихід знаходжу вбиральню і таки змиваю бойовий розкрас з обличчя. Тепер я зовсім не схожа на ту дівчину, яка виступала на сцені, і це добре. 

Коли знову виходжу у коридор, “Вільні” якраз залишають зал. Їм аплодують значно гучніше, ніж нам, та це й так зрозуміло. Хлопці все-таки.

Краєм ока помічаю Яна, але, на щастя, він не бачить мене. Вислизаю на вулицю через чорний вхід і пізно розумію, що доведеться викликати таксі. Добре, що з вахтеркою домовилася і вона пустить мене у гуртожиток так пізно. 

На вулиці холодно і горить лише один ліхтар. Дістаю телефон, щоб викликати таксі, але несподівано поруч зі мною зупиняється… Адам. 

– Ти забула квіти? – питає, а я завмираю з телефоном у руках.