15.

– Дашо, я хотів дещо у тебе запитати, – ми зупиняємося біля гуртожитку, і чомусь хлопець не поспішає відпускати мою руку. 

– Питай, – киваю і відчуваю на собі здивовані погляди студентів, що живуть тут. Я не дуже хочу, щоб про мене ходили чутки, але згадую, як Алекс допоміг мені у клубі, і розумію, що завинила перед ним. 

– Я хочу… запросити тебе на побачення, – говорить і ледь помітно усміхається. – Ти подобаєшся мені. Дуже сильно. 

Розумію, що треба щось відповісти, а не стояти як ідіотка з відкритим ротом. Алекс такий хороший і дуже гарний, але… я не готова на щось більше за дружбу з ним. Залишилось тільки пояснити йому це якось…

– А що це тут відбувається? – несподівано з-за рогу будинку виходить Ян, і я розумію, що він усе чув. Тільки от зараз мене хвилює зовсім не це. 

Ян настільки п'яний, що заледве тримається на ногах. Його одяг брудний, а на щоці подряпина, наче він десь падав. Щось мені підказує, що в такому стані хлопець вже цілий тиждень, тому і зникає не зрозуміло де. 

– Де ти ходиш, Яне? – Алекс миттєво напружується і стає так, щоб  я опинилася у нього за спиною. – Ти пропустив усі репетиції!

– До біса репетиції! – фиркає і ховає руки в кишені штанів. – Мене більше пташка цікавить. Ти все-таки спокусила нашого Алекса? Молодець! 

– Яне! – сам Алекс заледве стримується, щоб не вдарити свого ж друга. Ну а я… навіть не здивована, якщо чесно. Знову на ті ж граблі, як то кажуть. Ще й хвилювалася за нього всі ці дні. Навіщо?

– Чого мовчиш, пташко? Зі мною не вийшло і побігла до Алекса? – продовжує Ян. – А він знає, що ти у моїй квартирі ніч провела? У моєму ліжку. У моїй футболці.

– Замовкни! – цього разу не витримую вже я. Виходжу вперед і дивлюсь на Яна з усією ненавистю, на яку спроможна. Він перейшов усі межі, але сьогодні перевершив сам себе. – Ти мудак, Ковтуне! Я щиро вірила, що ти можеш бути хорошим, але вкотре обпеклася. Шкода, але так, мабуть, буде краще. 

– О, так! До святого Алекса мені далеко. Чи не так? – фиркає хлопець. – От мені цікаво, він тобі подобається так само, як я? А то негарно буде зустрічатися з ним, а кохати мене. Ой-йой, яка погана пташка!

– Дашо, ти йди, а ми самі розберемося, – Алекс торкається мого плеча, і цього разу я повністю його підтримую. Якщо залишуся тут ще хоча б на хвилинку, сама вдарю цього ідіота чимось важким по голові. 

– Добре, – киваю і, не прощаючись, йду всередину. Навіть не усвідомлюю, як біжу сходами на свій поверх, а тоді практично влітаю у кімнату. Серце гупає об ребра, і ніяк не вдається заспокоїтися.

 – Ти чого? – питає Маша, яка у кімнаті одна. – Сталося щось? 

– Ні, я просто… – дивлюсь на квіти від Алекса і збиваюся. 

Хай там як, Ян має рацію. Я не відчуваю до Алекса того ж, що відчуваю до нього. Розумію, що не треба, адже нам ніколи не бути разом, але серце не слухає, а розум втомився боротися. 

Алекс чудовий, і, можливо, з ним я була б щасливою. Тільки… я не з тих, хто буде зустрічатися без почуттів. Треба йому про це сказати. І якнайшвидше. А щодо Яна… Немає сенсу переконувати себе, що все добре. Він постійно поруч, хочу я цього чи ні. У моїх думках, у моєму серці – всюди.

– Дашо, ти чого зависла? – перепитує Маша, а я таки повертаюсь у реальність. 

– Задумалась просто, – кажу і наближаюся до вікна. Саме в цей час Алекс саджає Яна в машину таксі. Вони разом їдуть геть, і це ще один факт щодо того, які між ними взаємини. 

Алекс не кинув Яна. Він хвилюється за нього. Але коли поміж них стою я, друзі стають ворогами. Чому так? Мабуть, Алекс ревнує, адже я подобаюсь йому. А Ян? Він не хоче, щоб я була з його другом. Невже це також ревність? Іншого пояснення у мене немає.

Наступного ранку йду на навчання, а після обіду на мене чекає салон краси і ті самі приготування, що й минулого разу. Добре, що моє самопочуття знову в нормі й не треба хвилюватися, що втрачу свідомість просто на сцені. 

Тільки-но заходжу в аудиторію, Віка тут як тут. Хапає мене за руку і тягне у дальній кут, якомога далі від наших одногрупників. 

– Чому не сказала, що будеш виступати на відкритті клубу? – випалює сердито.

– А ти звідки знаєш? – дивуюсь. 

– У мене свої зв'язки, – заявляє Віка. – Я думала, що ми подруги, Дашо, а ти так швидко запишалася. Я пробачу тобі це, якщо сьогодні візьмеш мене з собою. 

– Це неможливо! – кажу твердо. – Мені не потрібні проблеми, Віко. 

– Як знаєш, – фиркає невдоволено і, розвернувшись, йде геть. Якщо Віка думає, що я буду її наздоганяти то сильно помиляється. Я не збираюся цього робити. Проблеми мені дійсно не потрібні, тому я готова пожертвувати дружбою з цією дівчиною. Хоча не скажу, що між нами ця дружба була. 

Віка зі мною більше не розмовляє. Навіть сідає в іншому місці якомога далі від мене. Я ж концентруюся на сьогоднішньому виступі та думаю лише про нього. 

Після пар їду в центр міста, де знаходиться знайомий з минулого разу салон краси. Поля з Жанною вже тут, і над ними чаклують перукарі та візажисти. 

Чесно кажучи, я чекала такого ж образу, як минулого разу, та коли бачу себе у відображенні, трохи розгублююсь. Надто яскравий макіяж, густо підведені темним олівцем очі та червоні вуста. З відображення на мене дивиться абсолютно не знайома дівчина. Волосся зібрали у високий хвіст, а кілька пасм залишили спадати на плечі. Та найгірше чекає мене попереду.