14.

Повернувшись у кімнату, доводиться збрехати дівчатам, що я ночувала у подруги. Кіра вимагає подробиць, як минув виступ і для кого саме ми виступали. Я ж списуюсь на те, що захворіла, і накриваюсь мало не з головою. 

Дівчата вирішують прогулятися містом, поки погода повністю не зіпсувалася, і коли в кімнаті залишаюся одна, телефоную мамі. 

– Як ти, сонечко? – одразу ж питає. – Вчора не зателефонувала, а я навигадувала собі казна-що. 

– Все добре, мамо, – відповідаю. – Перший виступ минув чудово. До речі, мені мають заплатити за нього. Якщо сума пристойна, трохи відправлю вам. 

– Навіть не думай! – зупиняє мене мама. – Тобі гроші також потрібні! А я працюю, і з голоду ми не помираємо. 

Розумію, що мама до останнього буде стояти на своєму, тому закриваю цю тему, хоча при своїй думці таки залишаюся. Я чудово знаю, як їй важко зараз з двома дітьми одній. 

До вечора не встаю з ліжка. Хочу повністю одужати, адже завтра на навчання. Мені не можна пропускати пари, адже я тут для того, щоб навчатися. На початку восьмої хтось стукає у двері, і це трохи дивує. Я нікого не чекаю і навіть не здогадуюся, хто це може бути. 

Йду до дверей, відчиняю їх і бачу… букет білосніжних троянд. Здіймаю погляд вище і шалено ніяковію. 

– Привіт! – усміхається Алекс і уважно мене розглядає. Пізно згадую, що на мені стара, але улюблена футболка і короткі шорти. На голові пучок і ні грама косметики на обличчі. 

– Привіт! – відповідаю. – А ти до кого?

– До тебе, звісно, – Алекс усміхається і дивиться у кімнату поверх моєї голови. – Ти одна? У гості запросиш? 

– Нам не можна приводити у кімнату хлопців, – відповідаю. – Давай краще тут поговоримо. 

Виходжу в коридор і зачиняю двері. Ми з Алексом стаємо біля вікна, і я продовжую витріщатися на квіти у його руках.

– Ой, зовсім забув! Це тобі! – він передає мені букет, а я його приймаю. Квіти просто неймовірні, але навіщо Алекс подарував їх мені – не розумію. – Хотів привітати з твоїм першим виступом. Ти чудово впоралась. 

– Дякую, – шепочу. – Як ти дізнався, де я живу? 

– Дав хабаря твоїй вахтерці, – Алекс нахиляється до мого вуха і стишує голос. – Виявляється, вона дуже любить солодке. 

Він усміхається, а я пропускаю момент, коли починаю усміхатися у відповідь. Цей хлопець кардинально відрізняється від Яна. Він такий світлий і хороший. Чому ж тоді поруч з ним я відчуваю зовсім не те, що з його другом? 

– А що тут відбувається? – питає Кіра, і вся магічність моменту розвіюється. Вона розгублено витріщається на Алекса, і те саме роблять Маша й Ніка, стоячи у неї за спиною. – Дашо, ти чого гостя у коридорі тримаєш? Алексе, може, чаю?

–  Та ні, мені треба йти, – хлопець усміхається дівчатам, а мені підморгує. – Зустрінемось на репетиції, Дашо! 

Він йде, а я ловлю на собі три погляди моїх сусідок. Схоже, їм не терпиться дізнатися, що тут робив учасник “Вільних”. Шкода лише, що у мене немає пояснень. Я сама шокована. 

Поки Маша ставить квіти у вазу, Кіра засипає мене питаннями. Чомусь їй здається, що між мною та Алексом щось є, і я ніяк не можу пояснити їй, що це не так. 

– Алекс дуже таємничий. Ніхто жодного разу не бачив його з дівчиною, – заявляє Кіра. – Якщо Ян змінює подружок як рукавиці, то Алекс у цьому плані темна конячка. 

Я і сама знаю, що ці двоє дуже різні. Хороший Алекс і поганий Ян… Дивлюсь на квіти, що стоять у вазі, і не можу зрозуміти, чим керувався Алекс, коли прийшов до мене. Невже я дійсно йому подобаюсь? 

У понеділок зранку йду в академію і, на щастя, почуваюся значно краще. Схоже, тітка Яна хороший лікар, якщо так швидко поставила мене на ноги. А може, справа не в ній. Ковтун також добряче мені допоміг… 

– Як минув виступ? Я думала, ти мене набереш і все розкажеш, – невдоволено говорить Віка, коли зустрічаємось у коридорі. 

– Пробач. Я захворіла, – відповідаю. – Все добре минуло. Мені сподобалося. 

– Я сподіваюся, що наступного разу ти візьмеш мене з собою, – заявляє дівчина. – Ми ж подруги, правда?

– Угум, – кажу неоднозначно. Чесно кажучи, не потрібна мені така подруга, яка тільки власну вигоду шукає в цих стосунках. А ще мені важко забути, що Віка цілувалася з Яном, а тоді ще й у клубі мене залишила. 

Короче кажучи, така собі у нас дружба… 

На великій перерві разом з Вікою йдемо в їдальню. Розмовляємо про навчання, але в якийсь момент мій погляд торкається того, що відбувається на вулиці. На стоянці багато людей, і не зрозуміло поки що, чому вони там зібралися.

– Що там? – Віка також помічає натовп, і ми разом прилипаємо до вікна. – Ого! Це ж Ян! Що він робить? 

Я також хочу знати, але нічого не можу зрозуміти. Ян сидить на капоті своєї машини та п'є пиво просто з пляшки. У нього на колінах гарна білявка, а натовп навколо – це віддані фанати хлопця. 

– Ян здурів? За таке і вигнати можуть, – хмуриться Віка. 

– Мабуть, – шепочу і невідривно слідкую за тим, як хлопець робить ковток пива, а тоді зливається з білявкою у пристрасному поцілунку.