12.

Ян

Пташка легка, наче пір'їнка. Вона так довірливо поклала голову мені на плече. Хоча… це ж не з власної волі зроблено. У неї температура під сорок, і все через мене… 

Ніколи раніше не переймався чужими життями, але вона… змушує мене думати про неї. 

Обережно опускаю її на сидіння і пристібаю ременем безпеки. Торкаюся долонею чола та розумію, що вона шалено гаряча у прямому сенсі цього слова. Взагалі не розумію, як у такому стані вона ще й виступала. Сильна пташка, хоча так і не скажеш… 

Зачиняю двері й швидко обходжу автомобіль. Сідаю за кермо і… повертаю голову до дівчини. Вона спить і часто хмуриться. Мабуть, навіть у такому стані відчуває мою присутність. 

І що тепер робити? Куди її везти? 

Дістаю з кишені телефон і набираю номер своєї тітки. Вона у мене лікар. 

– Слухаю, Яне! – відповідає Ніка, а я видихаю з полегшенням. Вже доволі пізно і тітка могла банально спати. 

– Мені потрібна твоя допомога, – кажу. 

– Щось сталося? – Ніці тридцять п'ять, і вона категорично проти, щоб я називав її тіткою. А ще вона завжди за мене хвилюється.

– Можеш до мене приїхати? Знаю, що пізно, але… Моя подруга захворіла. Температура висока, а я не лікар і… 

– Подруга? – дивується Ніка. – Скоро буду!

Знаю, що тепер вона з мене не злізе, поки не дізнається все, але що їй говорити – поки сам не знаю.

Пташка мені не дівчина і не подруга. Ми практично не знайомі, але я везу її до себе і буду лікувати. Що це? Відчуття провини? Можливо, адже саме через мене вона зараз у такому стані. Я ж не вирізняюся добротою душевною, проте з нею чомусь все наперекіс. 

Ловлю себе на думці, що за останню хвилину глянув на пташку разів сто. Вона змушує мене змінювати власні принципи. Вона дратує і змушує робити дурні вчинки. Вона в моїх думках постійно, хоча до неї я не запам'ятовував імена своїх подружок, а її пам'ятаю. 

Дарина… Хоча “пташка” їй підходить більше. 

Мушу визнати, що у неї унікальний голос. Впевнений, на пташку чекає велике майбутнє. А ще вона шалено гарна. Навіть без тонни макіяжу і дорогого лахміття. 

Найбільше мені запам'ятався момент, коли вона танцювала під дощем та усміхалася. Неймовірна картина… а тоді я залишив її на дорозі, одну, і втік…

Зовсім скоро охолов і повернувся, але вона промокла до нитки й точно плакала… 

Чи мучило мене відчуття провини? Не скажу, щоб сильно, але зараз я схвильований. Отже, це відчуття мене таки дістало. 

Мене дратує, коли поруч з нею тиняється Алекс. Я надто добре знаю свого друга. Пташка йому сподобалася. І це погано. 

Я не збираюся закохуватися у неї. Для мене кохання – це лише слово, яке нічого не означає. Не хочу, щоб хтось розбив мені серце, краще буду розбивати їх сам. 

У мене кожної ночі нова дівчина. Я вже збився з рахунку, скільки їх було. А скільки ще буде… 

Я знаю, що пташки у цьому списку не буде. Вона не така, а я далеко не принц. Отже, нам не по дорозі.

Чому ж тоді ця білявка зараз у моїй тачці? Чому я везу її до себе, а не в гуртожиток? Чому раз за разом розглядаю її?

Збожеволів, напевно… Та ні, це просто відчуття провини. Скоро попустить, і відправлю її додому, а сам поїду до Ані чи Віри, а може, Тані. У мене їх так багато.

Зупиняю автомобіль на підземній стоянці та залишаю салон. Знову беру свою ношу на руки та несу до ліфта. Пташка не прокидається. Взагалі ніяк не реагує. Хіба можна так міцно спати? 

Поки їдемо на дванадцятий поверх, намагаюся вгадати, скільки вона важить. Кілограм п'ятдесят? Мабуть, менше.

Переступаю поріг квартири, і всюди вмикається світло. Несу пташку одразу в кімнату та обережно кладу на ліжко. Можу сказати, що їй сильно пощастило. Вона перша дівчина, яка потрапила в мою оселю. Не люблю водити сюди подружок на одну ніч. 

Помічаю, що на лобі дівчини виступив піт, і розумію, що їй реально паршиво зараз. Сам не розумію, чому стою і витріщаюся на неї. Гарна, навіть у непритомному стані. 

Від розглядання мене відволікає дзвінок у двері. Розумію, що це Ніка, і поспішаю відчинити їй двері. 

Допомога прибула, отже, пташка скоро повернеться до нас. А може, до мене…

– Де хвора? – питає Ніка і переступає поріг. У неї в руках рюкзак, а на голові смішний пучок. Мабуть, я таки витягнув її з ліжка. 

– Пішли! – проводжу тітку в кімнату, і вона зацікавлено розглядає пташку, а тоді торкається чола долонею.

– Температура висока, – хмуриться. – Принеси мені щось з одягу. Треба її переодягнути. 

– У мене немає жіночих лахміть, – фиркаю.

– Тоді дай свою футболку, – бурчить Ніка. – І залиш нас. Я все зроблю сама. 

Дістаю з шафи чисту чорну футболку і спостерігаю за тим, як Ніка дістає з рюкзака якісь медикаменти та уколи. 

Ненавиджу все це, тому швидко залишаю кімнату і причиняю двері. Йду на кухню і вмикаю кавоварку. Здається, сьогодні я не засну. І все через пташку, яка спить у моєму ліжку… у моїй футболці. 

Готую одразу дві кави і якраз ставлю чашку на стіл, коли на порозі з'являється тітка. Вона залишає рюкзак біля дверей, а сама сідає за стіл і робить ковток гарячого напою.