11.

Повернувшись у кімнату, знову п'ю ліки та лягаю спати. Немає бажання ні їсти, ні робити щось інше. Дуже сподіваюся, що завтра мені стане краще. Все-таки це перший мій виступ, треба зробити все добре. Не хочу підвести Марію Василівну і дівчат. 

Прокидаюся, коли чую дзвінок будильника. На годиннику рівно десята, тому одразу прямую в душ. Почуваюся так само, як вчора. Вдається випити чаю і засунути в себе бутерброд. 

За планом треба їхати в центр, у салон краси. Там нам мають зробити макіяж і туди привезуть сценічні костюми. 

У переповненому автобусі задушливо і важко дихати. Руки трохи тремтять, і відчуття таке, що ось-ось втрачу свідомість. Коли ж виходжу на свіже повітря, навіть дихається інакше. Шкода, що це все хороше, що мене чекає. 

Ще зранку я випила цілу купу пігулок і дуже сподіваюся, що якось протримаюся до вечора, а там видно буде. Завтра зможу відпочити та привести своє здоров'я в норму. 

Коли проходжу у салон, бачу, що дівчата вже тут. Над ними чаклують перукарі та візажисти, і скоро мене чекає те ж саме. 

– Пробачте, я затрималася, – кажу Олегу, який також тут. Слідкує за тим, щоб усе минуло добре. 

– Ти вчасно, – спокійно відповідає, а тоді хмуриться, розглянувши моє обличчя детальніше. – З тобою все добре? Вигляд не дуже здоровий. 

– Не виспалася просто, – натягую усмішку на обличчя. – Хвилювалася трохи. 

– Не варто хвилюватися, Даринко! Ти ж наш талант! – заявляє, а Жанна в цей час голосно фиркає. – Сідай! Будемо робити з тебе справжню зірку!

Чесно кажучи, я думала, що найгірше чекає мене ввечері, але і подумати не могла, що підготовка також забирає багато сил. Мені доводиться сидіти у кріслі майже три години й при цьому відчувати, як болить кожна клітинка тіла. Знову розболілася голова, тому скоро доведеться випити чергову порцію ліків. 

Коли ж мені показують власне відображення, навіть трохи лякаюся. Просто не впізнаю у цій неймовірно гарній дівчині себе… Моє довге волосся залишили хвилями спадати на плечі, а яскравий і водночас ніжний макіяж зробив мої очі більш виразними, а губи – пухкими. 

– Ну як тобі? – запитує Олег, стоячи у мене за спиною. 

– Це дійсно я? – розгублено питаю. 

– Це ти, красуне! – усміхається. – Тепер ще сукню, і можна одразу на сцену. 

Чесно кажучи, я дуже боюся, що сукня буде занадто відвертою. Але все виявляється не так страшно, хоча довжина трохи мене бентежить. Трохи вище колін, світло-рожевого кольору та з тонкими бретелями. 

Ще мене злякали туфлі на мегависоких підборах. Чесно кажучи, здалося, що я зламаю собі ноги, тільки-но зроблю перший крок. Все виявилося не так страшно, але йти довелося повільно. 

Жанна з Поліною одягнені у такі самі сукні, тільки у них інші кольори. Жанна у зелену, а у Поліна – у червону. 

Далі Олег садить нас у свій позашляховик і везе безпосередньо туди, де ми маємо виступати. Жанна розміщується спереду поруч з ним, а ми з Поліною позаду. 

– З тобою все добре? Вигляд не дуже, – шепоче мені на вухо Поля. – Захворіла? 

– Угум, – шепочу. – Я дуже боюсь підставити вас. 

– Все буде добре, – дівчина усміхається мені на знак підтримки, і я хочу їй вірити. 

Олег привозить нас у ресторан, де відбудеться святкування дня народження когось із верхівки нашої академії. Нас проводять у кімнату, де ми можемо підготуватися і поправити макіяж. Десь тут зараз гурт “Вільні”. Я дуже сподіваюся, що ми не перетнемося. Не хочу бачити Яна і вірю, що хоча б сьогодні удача буде на моєму боці. 

– Зараз “Вільні” виступають, а ми після них, – говорить Жанна, підфарбовуючи уста. 

– У хлопців цілих чотири пісні, а в нас тільки одна, – бурчить Поля. Чесно кажучи, для мого першого разу й однієї досить. 

– Дівчата, час! – у кімнату заглядає Олег і приводить усіх в бойову готовність. 

Поліна виходить першою, а за нею Жанна. Тільки у дверях руда затримується, адже має для мене кілька слів.

– Якщо підставиш нас, я сама тобі патли повириваю! Зрозуміла? – цідить. 

– Звісно, – відповідаю. 

Кімнату залишаю останньою. До загального жахливого стану приєднується ще один пункт – страх. Ноги тремтять на високих підборах, тому від дівчат трохи відстаю. Вони оминають хлопців з гурту “Вільні”, а я бачу Яна і… нічого не відчуваю, зовсім. 

Мабуть, це ліки так на мене діють, а може, страх притупляє всі інші відчуття. Та хай там як, серце не б'ється швидше через появу Яна, і це хороший знак. Мабуть…

Відчуваю на собі не лише його погляд, але й інших учасників гурту. Знаю, що макіяж і одяг зробили з мене іншу людину, і від них це не приховалося. 

Хочу пройти повз з гордо піднятою головою, але, як буває завжди, в останній момент все йде шкереберть. Ноги якось перечіпляються одна за одну, і, мабуть, я б впала, якби не Ян, який мене спіймав.

– Все добре? – питає Ковтун, і його подих торкається моєї щоки. Занадто близько. 

– Угум, – бурчу і хочу відступити, але несподівано Ян торкається своєю холодною долонею моєї щоки. І робить це на очах у всіх.

– Ти захворіла? Шкіра горить, – шепоче стурбовано.