10

– Мене Надя звати, – говорить дівчина, коли ми з Алексом замовляємо собі напої. Їсти не хочеться, та й не впевнена, що шматок у горло полізе під прямим поглядом Яна. – А тебе?

– Даша, – відповідаю. 

– Дашо, а ви з Алексом разом? – дівчина зацікавлено нас розглядає, а в мене складається враження, що вона не така, як інші подружки Яна. Приязно усміхається і не вбачає у мені конкурентку, яка може відбити у неї зірку. 

– Що? Ні! – виходить занадто емоційно, і я помічаю, що сам Алекс усміхається. А от Ян фиркає відкрито і неприємно. Він однозначно злий. – Ми друзі!

– Надю, не вигадуй того, чого немає, – заявляє Ян. – Можливо, у Даші і є плани на нашого Алекса, але ж він не ідіот, щоб вестися на таку простачку.

– Яне! – одночасно вигукують Надя і сам Алекс. А от я мовчу і вкотре не можу зрозуміти, що з цим хлопцем не так. Чому він не може дати мені спокій? Он у самого кожного дня нова дівчина, а його моє життя хвилює. 

– Все нормально, – відповідаю доволі спокійно. – Я вже звикла до того, що Ян любить мене ображати. Мабуть, у нього з усіма дівчатами так. Неприємно, звісно, але ж це Ян. Хлопець, якому приносить задоволення ображати слабших. Ну і як відчуття? Ти щасливий?

Я бачу, як звужується його погляд, і чекаю будь-чого. Чергових образ чи навіть насмішок, але точно не того, що робить Ян. Він просто мовчки встає і йде геть, навіть про дівчину свою забуває.

– І що це було? – дивиться йому вслід Надя. – Якби я не знала братика надто добре, то могла б подумати, що він закохався!

– Ян твій брат? – розгублено питаю. 

– Ага, двоюрідний, – усміхається Надя. – Ми не бачилися кілька тижнів, тому що я була за кордоном. Сьогодні зустрілися, і ось… 

– Ян як завжди, – зітхає Алекс. – Як тобі Америка, Надю? 

– Чудово, але вдома краще!

Далі ця дівчина розповідає про те, як два місяці провела у Нью-Йорку. Там живуть її батьки, але дівчина їздить до них тільки на канікули. Сама ж навчається тут, і жити хоче також тут. 

Слухаю Надю і часто усміхаюся. Вона така світла та позитивна. Важко повірити, що ця дівчина – сестра Яна. Не рідна, звісно, але також дуже близька. 

Ми розходимося через годину. Перед цим обмінюємось номерами телефонів і домовляємось зустрітися ще. Алекс везе додому Надю, а я йду пішки. Тільки от біля гуртожитку на мене чекає не надто приємний сюрприз. 

Бачу автомобіль Яна, а коли наближаюся ближче – ще й самого хлопця, що залишає салон. Вирішую швидко зайти в будівлю, щоб не перетинатися з ним, але у Яна свої плани на мене. 

Він наближається і не надто ніжно хапає мене за руку. Тягне за собою, і стає страшно.

– Відпусти мене! – кричу, а йому хоч би що. Студенти, що живуть у гуртожитку, здивовано на нас витріщаються, але ніхто і не думає мені допомагати. 

– Не пручайся, якщо не хочеш, щоб я зробив тобі боляче! – цідить і таки саджає мене в автівку. Гримають двері, і Ян швидко обходить його спереду. Сідає за кермо, і ми зі свистом зриваємось з місця. 

– Що ти задумав? Навіщо викрав мене? Знову будеш знущатися? – емоції переповнюють, тому не можу мовчати. Повністю повертаюся до Яна обличчям, і якби він не був за кермом, мабуть, вчепилася б йому в обличчя. 

– Замовкни, пташко! – фиркає і вдає, що мене тут немає. Автомобіль мчить дорогою, порушуючи всі можливі правила, а мені нічого не залишається, як схопитися за сидіння і таки стулити вуста. 

Помирати не хочу, а Ян мчить так, наче на той світ поспішає. Як на зло, ще й дощ посилюється і двірники не встигають змивати воду зі скла. Автомобіль тим часом покидає межі міста, і щось мені підказує, що Ян задумав вивезти мене в ліс і залишити там. 

– Ти можеш зменшити швидкість? – кричу, коли він обганяє черговий автомобіль. 

– Замовкни! – знову цідить. 

– Яне! – кричу, коли він знову збирається обганяти. – Ти придурок! Випусти мене! Якщо хочеш розбитися, роби це сам! 

Здається, мені таки вдається до нього достукатися. Автівка починає гальмувати, а тоді повністю зупиняється на узбіччі. Тільки от видихнути не встигаю, тому що наступна заява Ковтуна вводить мене в ступор. 

– Вимітайся!

– Що? – дуже сподіваюся, що мені почулося. Ян просто не може бути настільки мерзенним…

– Я сказав вимітайся, пташко! Ти ж любиш дощ, от тобі й чудова можливість насолодитися ним сповна, – цідить, концентруючи на мені злий погляд. – Сама це зробиш, чи допомогти?

Розумію, що він не жартує. Якщо не вийду зараз, він силою мене витягне. Хочу щось сказати, якось виправити все, що відбувається, але слів немає. Ян просто мерзотник, і цього разу я впевнилась у цьому на всі сто відсотків. 

Руки тремтять, тому не одразу вдається відчинити двері. Дощ ллє стіною, і шкіра одразу вкривається сиротами. Дуже сподіваюся, що зараз Ян мене зупинить і скаже, що пожартував. Та він мовчить, і мені нічого не залишається, як залишити салон…

Всього частка секунди, а я вже мокра до нитки. Шкодую, що повернула Алексу куртку ще в кафе, хоча і вона не сильно зігріла б мене. Зачиняю двері – і автомобіль зі свистом зривається з місця. Розвертається на порожній дорозі та повертається у бік міста, а я залишаюся зовсім сама.