9.

– Гарна мелодія, – відповідаю стримано. Я можу збрехати та сказати, що музика – повний відстій, але це не в моїх правилах. Музика – це моє життя.

– І все? – Ян відкладає гітару і підводиться на ноги. Я бачу, як він наближається до мене, і не можу відвести від нього погляду. Згадую, як Ковтун мене штовхнув і як неприємно мені було. Хочу його ненавидіти, але відчуваю зовсім не це. Точно ідіотка!

– Так не терпиться почути від когось похвалу? – фиркаю, коли він сідає поруч зі мною. Занадто близько. 

– Від тебе, пташко, – усміхається. – Я хочу почути ці слова від тебе. 

– Я можу похвалити музику, але не тебе, – відповідаю. 

Заправляю за вухо пасмо волосся, і погляд Яна торкається моїх стесаних  долонь. Ранки присохли, але не зажили повністю. Мені здається, що в його погляді щось змінюється. Ян не усміхається більше, а я не можу дочекатися, коли тут ще хтось з'явиться і цей хлопець нарешті дасть мені трохи вільного простору. 

– Пробач, – те, що він робить далі, викликає у мене цілий спектр емоцій. Ян бере мою руку у свою і розглядає подряпини. – Я не хотів робити тобі боляче.

– Не хотів, але зробив, – фиркаю і намагаюсь забрати руку, тільки нічого у мене не виходить. – Яне, відпусти! 

– А якщо я не хочу? – питає і тим самим вводить мене у ступор. Інколи у мене таке враження складається, що у Яна роздвоєння, а то і розтроєння особистості. Я не розумію, де він справжній, і щось мені підказує, що справжнім я не бачила його ще жодного разу. 

Наш зоровий контакт триває кілька секунд, а в мене таке враження складається, що ціла вічність минає. Гучний звук змушує нас виринути з цього дивного підвішеного стану, і Ян різко мене відпускає. 

Хтось гримає дверима, і чутно сміх та голоси. У зал заходять дівчата, а за ними Алекс і ще двоє хлопців з “Вільних”. Їх звати Денис та Даня. 

– А що це ви тут робите? – зацікавлено питає Поліна, розглядаючи нас.

– Янчику, тебе потягнуло на овечку Дашу? – регоче Жанна. – Не чекала від тебе такого! 

Мені здається, що Ян зараз розізлиться і скаже щось типу: “Дурниць не говори! Даша не в моєму смаку!”, але його відповідь дивує не лише мене… 

– Сама ти вівця, а Даша просто занадто хороша, – цідить і прямує до сцени. Всі здивовано витріщаються на мене, а я тільки очима кліпаю. У Ковтуна реально якісь проблеми. Навіщо йому ставати на мій захист? 

Сьогодні першими репетирують “Вільні”, а от нам з дівчатами доводиться вчити рухи для нової пісні. Так-так, мені ще й танцювати доведеться, а з цим у мене явні проблеми. Завжди вважала себе дерев'яною, і зараз доводиться пітніти та червоніти. Ще і Ян постійно на мене витріщається. 

– Ні, ну це знущання якесь! – кричить Жанна, і ми зупиняємось. – Лесю, Дашці не можна танцювати! Нас засміють! 

Леся – це наш хореограф, і чомусь вона не вважає мене пропащою. Дівчина заспокоює Жанну, і ми знову починаємо все спочатку. 

В результаті сьогодні ми не співаємо, але я вимучена настільки, що болить кожна клітинка тіла. Обіцяю Лесі повторювати рухи вдома і, попрощавшись з усіма, залишаю зал. 

Тягну на себе важкі двері та вже уявляю, як прийму душ і нарешті відпочину, але завмираю, як вкопана, коли бачу жахливу картину. На вулиці сильний дощ. Вітер зриває листя з дерев і кидає мені під ноги. До гуртожитку кілька хвилин пішки, але якщо ступлю під дощ – сильно промокну. 

– Що таке, пташко? Дощу злякалася? – чую за спиною голос Яна. Він зупиняється поруч і ховає руки в кишені штанів. – Ненавиджу дощ.

– Чому? – сама не розумію, навіщо продовжую цю розмову. Треба просто піти, але я все ще тут… 

– Тому що холод і сирість – це не моє, – відповідає. – Я сонце люблю. 

– А я люблю дощ, – випалюю. – Коли була меншою, часто бігала під дощем з братом і сестрою. Це такі особливі моменти щастя, коли життя якось по-новому розквітає. Яскравими фарбами. 

– І що в цьому хорошого? – фиркає Ян, а я вирішую йому показати. 

Ступаю під дощ і дуже швидко промокаю до нитки, але це мене зовсім не лякає. Відкидаю з обличчя мокре волосся і починаю просто крутитися, як робила це в дитинстві. Широка усмішка на обличчі та відчуття абсолютного щастя. 

Мабуть, для Яна я схожа на божевільну. Він навіть погляду з мене не зводить, а я вдихаю цей аромат дощу, який у місті зовсім інший, ніж у мене вдома, але все ж таки емоції схожі. 

– Не хочеш приєднатися? – завмираю і чекаю на наступні дії від Яна. Сьогодні він трохи інший, але на щось хороше з його боку не сподіваюся. 

– Я схожий на ідіота? – питає холодно, і вся казковість моменту розвіюється. Я не чекала на іншу відповідь, але однаково якось гірко стає. – Я знав, що ти дивна, пташко, але щоб настільки!

Витираю воду з обличчя і дивлюсь, як Ян розвертається і вже за мить зникає за дверима. Він зовсім не такий, як я. Він ніколи мене не зрозуміє. А я ніколи не дізнаюся, який він справжній…

Повернувшись додому, одразу йду в душ. Від холоду зуб на зуб не потрапляє, але я сподіваюся, що не захворію. Все-таки прогулянки під дощем – це звична для мене справа. 

П'ю гарячий чай і готуюсь до завтрашніх занять. У голові все ще думки про Яна, і як би я не старалася викинути його з голови – нічого не виходить.