8.

Дорогою у магазин набираю маму і розповідаю їй про сьогоднішнє прослуховування. Чесно кажучи, сподівалася, що мама за мене зрадіє, але її реакція трохи здивувала. 

– Люба, ти впевнена, що це хороша робота? А де ти будеш співати? А якщо доведеться робити це вночі? 

Запитання, які лунають від мами, вводять мене в ступор. Чесно кажучи, я про подібне навіть не думала. Головне, що моя мрія потроху здійснюється. До того ж я довіряю Марії Василівні. Впевнена, що вона поганого мені не бажає. 

– Мамо, ти не хвилюйся, – відповідаю. – Цей гурт виступає тільки на якихось заходах, пов'язаних з академією, і точно не вночі. 

– Дуже на це сподіваюся, – зітхає. – Будь обережною, Дашо. Це ж таке велике місто. 

– Буду! – впевнено відповідаю. 

Далі йду в магазин, і доводиться розрахуватися. Дуже сподіваюся, що не помиляюся зараз і участь у цьому гурті принесе мені стабільний заробіток. 

Повернувшись у гуртожиток, берусь за навчання. Не впевнена, чи варто розповідати сусідкам про те, що я тепер співаю в гурті. Я ж не знаю, як там далі буде. Завтра тільки перша репетиція, і невідомо, як вона мине. Хочеться вірити, що “Вільних” там не буде – не хочу бачити Яна. 

У неділю сильно хвилююся перед репетицією. Приходжу за десять хвилин до початку, але в залі ще нікого немає. Сідаю в крісло у першому ряду та уявляю себе на цій сцені. Мені підспівує повний зал людей, і музика проникає у кожну клітинку тіла. 

– Ти швидко, – поруч зі мною сідає Поліна і дістає з сумки дзеркальце та помаду. Підфарбовує губи та поправляє зачіску.

– Боялась запізнитися, – відповідаю. 

– Відповідальна. Це добре, – хмикає. – Пісні наші знаєш? 

– Ні. Не чула жодного разу, – кажу, як є. 

– Ось, тримай, – Поліна дістає з сумки листок, складений надвоє, і передає мені. – Цю пісню ми будемо виконувати у суботу. Її ще ніхто не чув. Тобі варто вивчити слова.

– Дякую! – кажу щиро. Поліна здається нормальною дівчиною. Можливо, ми навіть подружимось. А от Жанна мене відкрито недолюблює, не розумію тільки чому. 

Вона з'являється наступною і відкрито мене уникає. Розмовляє про щось з Поліною, і вони голосно сміються. 

Олег приходить останнім і дає всім наказ виходити на сцену. Мені дають мікрофон, а листок з текстом у мене в руках. Перший раз співають лише дівчата, а я слухаю. Пісня гарна, повільна і романтична. У Жанни приємний голос, у Поліни також. Тільки… немає в них нічого особливого, але про це я, звісно, не кажу. 

Коли починаємо співати разом, Жанна постійно мене збиває. Знаю, що робить вона це навмисне, і це дуже неприємно. До того ж наші з нею голоси дуже різні, і це відчувається.

– Жанно, після репетиції залишся, – говорить Олег, коли ми в черговий раз збиваємось. Я впевнена, що він буде її сварити, адже Жанна найбільш досвідчена з нас усіх, а поводиться, як маленька дитина. 

– Дашо, ти молодець! – Олег мені усміхається і подає руку, коли йду зі сцени. – Для першого разу просто чудово. Завтра після навчання одразу сюди.

– Добре. Дякую вам! – підтримка цього чоловіка додає мені сил. Чесно кажучи, здавалося, що ми запороли цю репетицію, але, швидше за все, винна лише одна людина.

– Ти зараз куди? Не хочеш пообідати разом? – питає Поліна, коли разом залишаємо будівлю. – Поруч є чудове кафе. Там смачна кава.

– Я не проти, – відповідаю. Якщо Поліна йде на контакт, я повинна зробити те ж саме. 

Кафе дійсно поруч з будинком культури. Сьогодні тут багатолюдно, тому ми заледве знаходимо вільний столик. Замовляю собі каву і шматок торта, а Поліна – салат і чай. 

– Не зважай на Жанну. Вона просто біситься, що ти співаєш краще за неї, – говорить, поглядаючи у вікно. 

– У Жанни гарний голос. І в тебе також, – кажу.

– Ну, дякую, – хмикає. – Але з тобою нам не зрівнятись. Де вчилась співати? Відвідувала музичну школу? 

– Я сама з села, тому з цим були певні проблеми, – відповідаю. – Навчалась переважно сама. А ти? 

– Я також з села. Співати ніколи не любила, але мама мріяла, щоб я стала співачкою. Тепер я тут, – відповідає Поліна. – Насправді я хотіла стати моделлю, але якщо піду проти мами, вона приїде сюди та забере додому. 

– У тебе радикальна мама, – дивуюсь. – А як щодо Жанни?

– Вона з районного центру, – відповідає. – Недалеко від нас втекла. Мріє стати співачкою і готова землю гризти заради цього.

– Мабуть, вона боїться, що я буду перешкоджати її мрії, – замислююсь. 

– Вона боїться, що ти затьмариш її своїм голосом, – хмикає Поля. – Тому не чекай, що ставлення Жанни стане кращим. 

Чесно кажучи, не хочу ні з ким ворогувати. Нам працювати разом, тому треба бути командою. Жанна готова ставити мені підніжки, а я буду падати, тому що зовсім не орієнтуюсь у просторі. 

– О, які люди! – широко усміхається Поліна і махає комусь рукою. Я ж сиджу спиною до дверей, тому доводиться повернутися. 

Краще б я цього не робила… До нас йдуть Ян з Алексом, і саме їм махала Поліна. Можливо, мені здається, але Поля не зводить погляду з Алекса. Невже він їй подобається?