7.

Я виконую дану собі обіцянку. І не тому, що так просто забула Ковтуна і його голос. Просто наступного тижня ні його, ні Алекса немає в академії. І все стає на свої місця. Я навчаюсь, працюю і почуваюсь практично щасливою. Поєднувати все це доволі важко, але я не проти. Якщо є бодай якась вільна хвилинка, то використаю її з користю.

З Вікою ми миримось, тому що дівчина слізно обіцяє не робити більше подібного. Я не дуже їй вірю, просто обіцяю собі більше ніколи нікуди з нею не йти. 

У п'ятницю в мене знову урок вокалу, і Марія Василівна викликає мене останньою. Коли дзвенить дзвінок, всі розходяться, а ми продовжуємо. 

– Дашо, у мене є до тебе одна пропозиція. Ти, звісно, можеш відмовитися, але я все ж таки скажу, – говорить жінка.

– Яка пропозиція? – цікавлюсь.

– У нашій академії є два гурти, які часто виступають на різних концертах. Думаю, про “Вільних” ти вже чула, – усміхається. – Є ще дівочий гурт, “МіЛеді”. Одна з дівчат відмовилася виступати, і тепер їм потрібна нова учасниця. Як дивишся на те, щоб спробувати свої сили? Це була б чудова практика для тебе, а ще за виступи нормально платять.

– Я не проти, але… Не впевнена, що мене візьмуть, – знизую плечима. Чесно кажучи, пропозиція мені подобається, але страшно трохи розчаровуватись, якщо не підійду. 

– Можу з упевненістю сказати, що візьмуть. У тебе унікальний голос, – усміхається Марія Василівна. – Я домовлюсь про прослуховування, добре?

Невпевнено киваю і вирішую таки спробувати. Нічого страшного не станеться, якщо мені відмовлять. Буде стимул працювати краще. 

Сьогодні я знову працюю, а після зміни повертаюся у гуртожиток. Кіри в кімнаті немає, отже, побігла на побачення. А от дівчата п'ють чай і їдять тортик. Мене також пригощають, і ми обговорюємо цей тиждень та весело проводимо час. 

У суботу в мене вихідний, тому готую їсти і допомагаю дівчатам прибрати у кімнаті. Лише Кіра спить без задніх ніг. Не знаю навіть, коли вона повернулася і як вахтерка її впустила. 

На початку третьої мені телефонує незнайомий номер. Трохи напружуюсь, адже жодних дзвінків не чекаю, але все ж таки відповідаю. 

– Даринко, це Марія Василівна! Тобі зручно говорити? 

– Так… – взагалі не розумію, звідки у викладачки мій номер. Та ще більше мене бентежить те, що вона мені телефонує. 

– Я домовилася про твоє прослуховування. Можеш приїхати в будинок культури на шосту годину? У дівчат якраз буде репетиція, – продовжує. 

– Добре, приїду! – чесно кажучи, я дуже розгубилася. Взагалі забула про її пропозицію, а тут вже й прослуховування. 

Марія Василівна диктує мені адресу, а коли закінчує виклик, не можу знайти собі місця. Дівчатам нічого не кажу, адже не вірю, що мене візьмуть у цей гурт. Не хочу потім стати посміховиськом. 

Одягаю джинси і блузку, а волосся збираю у хвіст. Зверху накидаю легку куртку, а на ноги – кеди. Будинок культури знаходиться недалеко від університету і мого гуртожитку, відповідно. 

Поки йду, хвилювання тільки наростає. Взагалі не вірю у власні сили, і це дуже погано. На вході у стару будівлю з колонами та статуями мене зустрічає жінка років шістдесяти з милим пучком на голові. Доведеться пояснити їй, куди я зібралася, і Тамара Павлівна, так її звати, пояснює, де шукати потрібний зал. 

Тягну на себе важкі дерев'яні двері і бачу велику кількість крісел і сцену на іншому кінці зали. Біля неї кілька людей, і я йду туди. Одразу помічаю двох дівчат, які щось наспівують з листочка. Здається, це і є гурт, у якому я можу співати. Поруч з ними Марія Василівна і чоловік років сорока. 

– Добрий вечір! – наближаюся і вітаюсь. 

– О, Даринко! Нарешті! – розпливається в усмішці жінка, а от дівчата розглядають мене не надто радісно. – Це дівчина, про яку я вам говорила. Дашо, познайомся з Поліною і Жанною. А це Олег Романович, він займається гуртом. 

Зацікавлено розглядаю усіх і дуже сподіваюся, що не забуду їхні імена. Поліна – висока дівчина з рудим волоссям і зеленими очима. Жанна – брюнетка, і погляд у неї далеко не приязний. Здається, я їй не сподобалася. 

А ось Олег Романович чоловік доволі приємний. Він потискає мені руку і зацікавлено розглядає. У нього блакитні очі і модна борідка. А ще він схожий на спортсмена. Підтягнутий і стрункий. 

– Ну що ж, Дашо, готова показати нам свої вміння? – питає чоловік. – Марія Василівна так тебе похвалила, що я чекаю чогось неймовірного. 

Ну ось, тепер мені ще страшніше. Не хочу розчарувати свою викладачку…

– Тримай! – Поліна дає мені мікрофон і киває на сцену. Виходжу туди і уявлення не маю, що треба співати.

– Можеш сама обрати пісню, – пояснює Олег Романович. 

Киваю стримано і лише рота відкриваю, коли бачу, як двері в зал відчиняються, і туди практично завалюються “Вільні”. Вони голосно сміються і щось обговорюють. Всі четверо тут, і поява їхня добряче так вибиває землю у мене з-під ніг. 

Ян бачить мене і різко перестає реготати. Здається, він не розуміє, що я тут роблю. А я не розумію, як тепер опанувати себе. 

– А що тут відбувається? – питає саме Ян, першим наблизившись до сцени. За ним інші учасники гурту.