6.

Мені ще ніколи не було так соромно… Досить того, що погодилася поїхати до малознайомого хлопця на ніч, так до повного щастя ще і Ян звалився на мою голову… 

Обличчя горить, і я не знаю, що варто говорити та чи варто взагалі рота відкривати. Тим часом першим приходить до тями саме власник квартири й мало не силою виганяє з кімнати Яна. 

Двері зачиняються, і я знову залишаюся сама. Не думаю, що тепер зможу заснути. А що, коли Ян знову надумає прийти до мене? Чомусь йому я довіряю значно менше, ніж Алексу.

Тихенько наближаюся до дверей і намагаюсь прислухатись до розмови. Голоси чутно, але нічого не зрозуміло. Я можу помилятися, але, швидше за все, зараз Алекс сварить Яна. 

Повертаюся до ліжка і сідаю на нього. Лягати не наважуюсь і лампу не вимикаю. Просто сиджу і чекаю не зрозуміло чого. Мені реально здається, що Ян повернеться, але минає хвилин десять, і нічого не відбувається. 

Розумію, що сидіти ось так всю ніч – явно не варіант, тому наважуюсь знову лягти під ковдру. Сама не розумію, у який момент очі заплющуються, і я засинаю. На свій страх і ризик. 

Прокидаюся, коли за вікном починає світати. Дивлюсь на годинник у телефоні та бачу, що зараз половина сьомої. Якраз нормальний час, щоб повернутися у гуртожиток. Тільки от спочатку треба якось залишити квартиру Алекса. Подякую йому якось іншим разом, а зараз треба забиратися звідси. Не хочу знову ніяковіти та червоніти. 

Тихенько відчиняю двері та виглядаю у коридор. У квартирі тихо, отже, всі сплять. Думаю, що Ян таки залишився тут, тільки не знаю, де він провів ніч. Можливо, тут є ще одна кімната. 

Крадусь, наче злодійка, і дуже сподіваюся, що зможу піти непоміченою. У вітальні нікого немає, тільки на дивані лежить скручений плед. Мабуть, Ян спав тут, але де він зараз?

– Куди крадешся? – несподівано питає Ковтун, а я злякано піднімаю на нього погляд. Хлопець стоїть зовсім поруч, спираючись плечем на дверну раму. Але зараз мене зовсім не це хвилює. З одягу на ньому тільки джинси, а футболку хлопець десь загубив. 

Ну ось, знову червонію до кінчиків вух, і з'являється тільки одне бажання – провалитися крізь землю. 

– Я збиралася у гуртожиток, – випалюю, але виходить якось жалюгідно. Намагаюсь дивитися куди завгодно, лиш би не на голого Яна, а він, наче навмисне, робить ще один крок назустріч. 

– Не попрощавшись? Ой, як негарно, пташко, – цокає язиком Ян. 

– Ти можеш мене пропустити? – відчуваю, що починаю злитися. Ідіотська ситуація! 

– Мені подобається дивитися, як ти соромишся, – Ян усміхається кутиками губ і несподівано торкається кісточками пальців моєї гарячої щоки. Проводить по ній, а я… забуваю, як дихати… – Налякана пташка.

Навіть не знаю, де беруться сили, але руку Яна таки відштовхую. Подобається йому мене соромити? Ну-ну! Мені ж все це зовсім не подобається!

Я, звісно, розумію, що Ян не буде бігти за мною чи зупиняти, але десь у глибині душі мені цього хочеться… Ну не ідіотка?! 

Лише опинившись на вулиці, розумію, що зовсім не знаю, де знаходжуся. Район новий і жодних табличок немає. Вирішую йти за жінкою, яка явно на роботу поспішає. Думаю, вона приведе мене на автобусну зупинку. 

На щастя, все так і відбувається. На зупинці доволі багато людей, і мене розглядають не надто привітними поглядами. Розумію, що виглядаю, як дівчина легкої поведінки, і повертається злість. Усе через Віку! Я більше ніколи нікуди з нею не піду!

У якоїсь бабусі вдається дізнатися, який автобус їде на вулицю, де знаходиться мій гуртожиток, і вже через пів години я опиняюся під дверима кімнати. Все, що відбулося зі мною цієї ночі, схоже на якийсь дивний сон, який хочеться на ранок забути. 

Мої сусідки по кімнаті міцно сплять, тому у мене є можливість прийняти душ і переодягнутися. Попереду робочий день, і хоча сильно хочеться спати, я не можу собі це дозволити. 

Зміна минає спокійно, і, головне, є можливість переключитися від важких думок. Кілька разів телефонує Віка, але я принципово не піднімаю слухавку. Нехай розуміє, що так робити не варто. Вона просто забула про мене. А що, якби Алекс не прийшов мені на допомогу? Навіть думати не хочу про те, що могло статися. 

Коли до кінця зміни залишається двадцять хвилин, у магазин заходить галаслива компанія. Спочатку не звертаю на них уваги, але коли чую знайомі голоси, різко завмираю. 

Яна та Алекса впізнаю одразу. Вони обирають щось біля алкогольної вітрини. З ними ще один незнайомий мені хлопець і дві дівчини. Довгоногі та розмальовані, якраз у стилі Ковтуна. 

Радію, що на касі сьогодні моя напарниця. Якщо буду сидіти тихо, мене ніхто не помітить. Щось не дуже мені хочеться, щоб Ян чи Алекс знали, де я працюю. 

Галаслива компанія бере три пляшки шампанського і йде до каси. Я ж ховаюся у підсобці й звідти за ними поглядаю. Рахую секунди, коли вони нарешті підуть, і видихаю з полегшенням, коли двері зачиняються за їхніми спинами. 

– Бачила, які красунчики? – питає Оля, перераховуючи сьогоднішній виторг. – Просто мрія кожної дівчини.

– Ага, мрія! – бурчу, спершись на стіл. – Бабій що один, що другий! 

– Ти ревнуєш, пташко? – чую над вухом глузливий голос Яна і розумію, що він повернувся, а я не помітила.