5.

– Я просто заблукала! – випалюю, і вдається відступити. Обличчя горить, і, мабуть, добре, що на ньому зараз стільки косметики. 

– Думаєш, я повірю? – хмикає Ян, але, на щастя, більше не наближається. – Якщо вже прийшла, можеш завітати до мене в гримерку після концерту. Обіцяю тобі незабутню ніч.

– Яне, час! – кричить Алекс і чомусь сердито витріщається саме на мене. Тільки от мене його погляд зовсім не хвилює. Є хлопець поряд, який змушує мене дратуватись. За кого він мене має? Я ж не Віка… Хоча вигляд у мене зараз не кращий, ніж у повії.

Ковтун обходить мене, задоволено усміхаючись, а я залишаюсь стояти на місці й не знаю, як бути далі. Не хочу тут залишатися, але в гуртожиток мене не пустять. 

Невже Ян дійсно думає, що я прийду до нього після концерту? Ну що ж, його чекає ще те розчарування! 

Зі зали чутно перші акорди, і ноги самі несуть мене туди. Завмираю біля дверей, тому що дістатися сцени не вийде, навіть якби хотіла. Віка десь там, серед цього божевільного натовпу, а я хоч і стою далеко, та музику і голос Яна чую дуже добре. Цього мені достатньо. 

Співає він просто неймовірно. Подих перехоплює, і, не втримавшись, прикриваю очі. Взагалі не розумію, як такий гарний голос міг дістатися такому мерзотнику. 

Тепер мені зрозуміло, чому всі так люблять “Вільних”. У них чудова музика і пісні не гірші. Їм дійсно потрібен хороший продюсер, тоді світова слава гарантована. 

Пісня змінюється піснею, і в якийсь момент я починаю підспівувати. Просто не можу втриматися. На сцену летять м'які іграшки та навіть бюстгальтери. Ян широко усміхається і тим самим розбиває не одне дівоче серце. Чомусь і моє тріпотить від цієї усмішки. 

Коли концерт підходить до завершення, хлопці під дикі крики покидають сцену, а я намагаюсь знайти Віку серед цього натовпу. Зробити це не так і просто. Це як шукати голку в копиці сіна. 

Вирішую почекати її на вулиці. Все ж таки вона і мене має шукати. Принаймні дуже на це сподіваюся. 

На вулиці прохолодно і накрапає дощ. Зупиняюся під навісом, щоб нікому не заважати, і при цьому мені добре видно вхід. Віку точно не пропущу. 

Сильно хочу поїхати звідси. І хоча концерт мені сподобався і враження доволі позитивні, більше ніколи не наважусь на подібне. Клуби – це явно не моя тема.  

– Сумуєш, крихітко? – до мене наближається високий худорлявий блондин і розглядає занадто прискіпливо. Стає страшно, адже я тут зовсім сама, а Віка таки забула про мене. 

– Подругу чекаю, – бурчу і дуже сподіваюся, що він залишить дасть мені спокій. 

– Можу скласти тобі компанію, – хлопець торкається пальцями пасма мого волосся, а я роблю крок назад. Шкода лише, що далі поручата і щоб втекти, треба перестрибнути через них. – Ти чого така злякана? Я тебе не ображу, крихітко.

– Дай дівчині спокій, – чую за спиною хлопця знайомий голос. Ми одночасно повертаємо голови туди, і я бачу… Алекса. Я впізнала його по голосу, тому що обличчя хлопця заховане під капюшоном широкої кофти. 

– А ти ще хто такий? – хмуриться мій недолугий кавалер, а я вирішую не гаяти дарма часу. Відштовхую його і поспішаю до Алекса. Зараз мені абсолютно байдуже, що подумає учасник “Вільних”. Головне, щоб він допоміг мені позбутися цього п'яного блондина. – Гей, ти куди?! 

– Це моя дівчина! Хочеш проблем? – цідить Алекс, і я відчуваю його руку у себе на талії. Завмираю, як вкопана, але відштовхувати хлопця не поспішаю. 

– Твоя? – хмуриться хлопець. – Ну, тоді пробач, друже!

Здається, він розуміє, що тут ловити нічого, і таки йде, а я відступаю від Алекса і почуваюся доволі ніяково. Він допоміг мені, а я минулого разу його відшила доволі різко. 

– Дякую за допомогу! – кажу щиро. 

– Без проблем, – спокійно відповідає Алекс. Я не бачу його очей, тільки пухкі губи та кінчик носа. – Ти тут одна?

– Ні, з подругою. Тільки вона, здається, забула про мене, – зітхаю. Дістаю телефон і набираю її номер. Алекс чомусь не поспішає нікуди йти, а може, також чекає когось. 

Слухаю довгі гудки, і роздратування тільки розростається. Віка у своєму репертуарі. Як я могла їй повірити? 

– Ігнорить? – питає Алекс, коли ховаю телефон у сумку.

– Здається, що так, – бурчу. 

– Давай відвезу тебе додому. Де ти живеш? – несподівано пропонує. 

– Взагалі-то, у гуртожитку, але сьогодні мала залишитися у Віки. У гуртожиток мене вже не пустять, – сама не розумію, навіщо розповідаю Алексу все це. Та ще більше мене  дивує те, чому він продовжує мене слухати. 

– І що робити будеш? Ночувати на вулиці – не варіант, – додає Алекс. 

– Не знаю. Буду чекати Віку тут, – знизую плечима. 

– Хочеш ще на одного неадеквата напоротись? – мені здається, чи Алекс злиться. – Я пропоную тобі поїхати до мене. 

– Що? – розгублено випалюю. – Ти серйозно? 

– Ага, – я бачу, як уста Алекса розтягуються в усмішці. – Не роби такі великі очі. Я не маніяк. Переночуєш у мене, а зранку поїдеш у свій гуртожиток. Обіцяю, що пальцем тебе не торкнусь.