4.

Зупиняюся за метрів сто від кафе і намагаюсь заспокоїти розбурхані почуття. Зовсім не хочу бачити зараз Віку, а особливо – слухати про її поцілунки з Яном. Саме тому відразу йду в гуртожиток, навіть не намагаючись її знайти. 

Віка сама телефонує хвилин через двадцять, але я слухавку не піднімаю і швидко пишу їй повідомлення, що зʼявилися термінові справи. 

Сама не розумію, чому настільки сильно взяла до серця те, що вона цілувалася з Яном. Просто в моїй голові склався образ цього хлопця. Знаю, що неправильний, але мені хочеться вірити, що він хороший і, так само як я, вірить у справжнє і щире кохання. 

Сьогодні я побачила, що Ян – звичайнісінький бабій. Ще раз переконалася, що мені з ним не по дорозі та поставила в голові блок на всі думки про нього. 

Весь наступний тиждень я не бачу нікого з “Вільних”. Чула, як дівчата у вбиральні обговорювали концерт, що має відбутися в пʼятницю. Можливо, хлопці інтенсивно до нього готуються. 

Щодо Віки, дівчина жодного разу не згадала Яна, і це дивно. Я-то думала, що вона буде хвалитися, але ні. Невже Ян взяв те, що хотів, і відправив її якомога далі? Не здивуюся якщо, так і сталося.

У четвер у мене знову заняття вокалу. Марія Василівна приділяє мені багато часу і знову називає дуже талановитою. Щаслива та окрилена похвалою, я мчу на роботу. День минає чудово, і єдине, що не дає спокою – завтрашній концерт. 

Я розумію, що Віка не відступить і буде цілий день просити мене піти з нею. Я вже тисячу причин вигадала, але жодна з них її не переконає. 

Рівно о десятій залишаю магазин і зупиняюся під накриттям. Розпочався дрібний дощ, а до гуртожитку добрих десять хвилин пішки. 

Доводиться пришвидшитись, адже мені не можна хворіти. Навчання і робота не чекатимуть, коли я стану на ноги. Накинувши на голову капюшон, перестрибую калюжі та біжу в бік гуртожитку. Такі ж бідолахи, як я, також поспішають до теплих домівок. Коли звертаю за черговий поворот, розумію, що навколо жодної живої душі. От тепер стає страшно… і я практично переходжу на біг. 

Коли бачу будівлю гуртожитку, видихаю з полегшенням. Дощ посилюється, але мені всього кілька метрів до  входу залишається. Так поспішаю, що зовсім забуваю поглянути на дорогу. А дарма. 

Чую, як скриплять шини по асфальту, а тоді бачу світло від фар практично перед собою. Страху немає. Я взагалі нічого не встигаю зрозуміти. Автомобіль гальмує, а я просто падаю сідницями у калюжу біля самого входу в універ. 

Тішить те, що удару не було. А засмучує моя поза… і мокрі штани. 

Гримають двері автомобіля, і я бачу у світлі фар, як до мене хтось наближається. У хлопця, чи то чоловіка, на голові капюшон, і мені не видно його обличчя.

– Ти жива? – чую знайомий голос, який ні з чим не сплутати, і розумію, що це просто насмішка долі якась. Ну чому саме він? – Німа, це ти? 

Здається, Ян здивований не менше, ніж я. Він сідає поруч навшпиньки, і тепер мені трохи видно його обличчя, яким стікає вода. Ян розглядає мене і, мабуть, розуміє, що нічого зі мною не сталося, окрім того, що штани намочила і відбила собі зад. 

– Я не німа, – бурчу і намагаюсь піднятися. Виходить так собі. Чомусь тіло зовсім не слухається.

– Давай допоможу, – Ян підводиться першим і, не питаючи дозволу, бере мене за руки й доволі легко ставить на ноги. – Ти точно в нормі? 

– Угум, – бурчу і навіть радію, що зараз дощ. Було б дуже ганебно, якби Ян побачив мої мокрі штани, а так дощ їх повністю намочив. 

– Де ти живеш? Давай підвезу, – він все ще тримає мої руки у своїх, і я відчуваю сильний жар від його шкіри. Стає ніяково, і я першою їх забираю. 

– Не варто хвилюватися. Я в гуртожитку живу, – киваю на будівлю, і Ян переводить на неї погляд. – Мені треба йти.

Намагаюся піти, але наступне запитання Яна змушує мене зупинитися.

– Як тебе звати? 

– Навіщо тобі? – дивуюсь.

– Якщо ми знову зіштовхнемось десь, не хочу називати тебе німою, адже у тебе є ім'я, – Ян усміхається, наче йому зовсім не заважає дощ. Витирає обличчя долонею і чекає на мою відповідь.

– Дарина Зозуля, – кажу і пізно розумію, що без прізвища можна було б обійтись. 

– Зозуля? – усміхається Ян, а я не розумію, що його так веселить. – Я буду називати тебе пташкою.

Хочу запитати, що це означає, але не встигаю. Ян махає мені на прощання і сідає у свій дорогий автомобіль. Я ж продовжую стояти під дощем і спостерігаю за тим, як він їде геть. 

Здається, мій блок зовсім не діє. Серце б'ється об груди так, наче хоче їх пробити. 

Ян назвав мене пташкою… Мене лише одна людина так називала, коли ще була живою. Мій тато…

Наступного ранку мене чекає доволі непроста розмова з Вікою. Треба якось донести їй, що на концерт я не збираюсь.

– Що означає твоє “Я не піду”? – кричить на весь коридор, коли наступного ранку я кажу їй про свої плани. – Дашо, ми ж домовилися!

– Я розумію, але… мене з роботи не відпускають, – вигадую чергову брехню. 

– Я тобі не вірю! – фиркає дівчина. – До того ж я навіть одяг тобі принесла, щоб переодягнутися. У цьому тебе в клуб не пустять.