3.

На жаль, у мене зовсім мало часу, тому стрімголов біжу до магазину, а в голові тільки цей голос. Не думаю, що тепер зможу його забути. Хочу, але… я дійсно у нього закохалася. 

У голос Яна, не в нього.

На щастя, начальства на місці немає і моє пʼятихвилинне запізнення ніхто не помічає. Переодягаюся і берусь до роботи. Коли руки зайняті, думати про Яна доволі важко. Напевно, це і на краще, адже я зовсім не знаю цього хлопця, а від одного лише імені у мене мурахи тілом. 

Коли повертаюся у гуртожиток з надією швидко заснути, розумію, що не вийде. Сусідки по кімнаті бурхливо обговорюють сьогоднішній концерт “Вільних”, і як би я не намагалася ігнорувати їхню розмову – нічого не виходить. 

– Ян такий красень! Я просто божеволію від нього! – заявляє Кіра. 

– А мені Алекс подобається. Він такий таємничий, – мрійливо протягує Ніка. 

– Він дивний, – кривиться Кіра. – І, головне, уникає будь-яких стосунків з дівчатами. 

– А Алекс – це той блондин з татуюванням? – не втримавшись, запитую. 

– Він, – киває Ніка. – Я чула, що у нього проблеми в родині, тому він такий. 

– Ой, та що ти там чула, – фиркає Кіра. – Ніхто про цього Алекса нічого не знає. А от Янчик – як розгорнута книга. Його татко бізнесмен, а мама – колишня модель. Янчик народився з золотою ложкою у руках, і зараз його татко шукає для сина хорошого продюсера. 

Ну нічого собі! Скільки інформації, якої я зовсім не знала. 

– А ще два хлопці? Клавішник і барабанщик. Вони хто? – питаю. 

– Всі хлопці на одному курсі навчаються, – додає Маша. – Стас і Вітя – двоюрідні брати. А всі хлопці – друзі. 

– А чого це ти цікавишся? Сподобався Ян? – криво усміхається Кіра. – Навіть не сподівайся. Біля нього такі красуні крутяться, що навіть у мене шансів мало, що про тебе говорити. 

– А чому ти думаєш, що у Даші немає шансів? – дивується Ніка. – Ті дівчата, що поруч з Яном, більше як на одну ніч не затримуються. Тому можна сказати, що нікого у нього немає і шанс є у всіх. 

– Навіть у тебе? – регоче Кіра, а Ніка хмуриться. 

– Чого це у мене? Я Алекса кохаю. 

Розумію, що ця розмова може тривати дуже довго, або ж навіть нескінченно, тому беру чисті речі і йду в душ. Вже там, стоячи під струменями не надто гарячої води, я думаю про цих хлопців. І найбільше про Яна… 

Я одразу зрозуміла, що він не простий хлопець, який приїхав у велике місто добиватися успіху. Ми з ним занадто різні. У нього багаті батьки та дорогий автомобіль. Не здивуюся, якщо квартира своя є. А хто я? Дівчинка з села, яка приїхала у місто з однією лише мрією за плечима.

Вирішую, що не треба шукати жодної інформації про цих хлопців в інтернеті. Досить того, що я і так постійно думаю про Яна. Знаю, що не варто, але скільки б не намагалася викинути його з голови – нічого не виходить. 

У п'ятницю я не бачу нікого з “Вільних”. Не знаю, де вони, але радію, що немає. Так моє серце б'ється у звичному ритмі. 

У суботу в мене повний робочий день. Працюю з восьмої ранку до десятої вечора, а в кінці дня отримую зарплату за цей тиждень. Настрій різко підстрибує до небес, адже тепер буде змога купити дещо для навчання і трохи грошей відкласти. 

У неділю прокидаюся раніше інших дівчат, готую суп на кухні та пʼю каву. Я не вмію спати до обіду у вихідний день. Вдома мені доводилося вставати дуже рано, щоб мама мала змогу зробити всі хатні справи, а я їй допомагала або ж дивилася за молодшими сестрою та братом.  

На початку першої телефонує Віка і пропонує зустрітися в парку, поряд з універом. Я не проти, адже хочу більше дізнатися про це місто. Дівчата якраз прокинулися та поснідали, а я, вже повністю готова, побігла на зустріч з Вікою. 

Сьогодні я не одягнула звичну спідницю та блузку. Вирішила трохи змінити образ й обрала джинси та футболку. Волосся зібрала у косу і вирішила обійтись без макіяжу. На ноги кеди – і готово! 

Віку я бачу одразу. Вона сильно виділяється на фоні мамочок з візочками. Коротка джинсова спідниця, червона футболка з глибоким вирізом і яскравий макіяж. Я дивлюсь на її туфлі на високих підборах і розумію, що гуляти ми не будемо. Шкода…

– Ну нарешті! – бурчить невдоволено дівчина. – Я вже думала, що ти заснула! 

– Пробач, – усміхаюся. Хоча Віка і показує себе як стерво, але мені здається, що вона зовсім не така. 

– Пробачаю, – хмикає. – Пішли в кафе. Я чула, що там чудово готують морозиво. 

Дівчина хапає мене за руку і впевнено кудись прямує на високих підборах. Взагалі не розумію, як вона ще шию собі не скрутила. Я на підборах не вмію ходити. Люблю, щоб зручно було. 

У кафе доволі багатолюдно. Воно знаходиться просто в парку, і з вікон видно річку та качок, що плавають у ній. Поки чекаємо на замовлення, я зацікавлено розглядаю всіх присутніх. Хочеться піти кудись прогулятися, місто подивитися, а не сидіти тут. Але у Віки свої плани, і я не хочу її засмучувати. 

Коли приносять наше морозиво, я беру першу ложку і розумію, що мала на увазі Віка. Воно дійсно дуже смачне. 

– Наступної пʼятниці у “Вільних” концерт у клубі. Сподіваюся, що ти підеш зі мною! – говорить Віка. Тільки-но відкриваю рота, щоб відмовитись, вона продовжує: – І жодних відмов, Дашко! Знаю, що у тебе робота. Концерт о десятій розпочинається, тому ти встигаєш.