2.

Перший повноцінний навчальний день минає для мене якось дуже сумбурно. Ми знайомимося з викладачами, нас знайомлять з розкладом і показують аудиторії, де будемо навчатися. Я намагаюся все запамʼятати, заразом знайомлюсь з одногрупниками та ловлю себе на думці, що більшість з них нормальні та адекватні люди. 

Віка також придивляється до усіх, але все ж таки залишається зі мною. Не знаю, чому вона обрала мене, адже ми абсолютно різні, але хай там як, я рада, що не залишилася одна поміж цих молодих людей. 

Мені дуже подобається наш викладач вокалу. Ця жінка дуже добре розбирається в цій справі, і я багато читала про неї в інтернеті. Вже дочекатися не можу, коли вона прослухає мене і які висновки зробить. Боюсь, мій так званий талант – не що інше, як брехня моїх рідних. Можливо, немає в мені нічого особливого… І що я тоді робитиму? 

– Ти сьогодні знову на роботу? – питає Віка, коли ми залишаємо аудиторію після останньої на сьогодні пари. 

– Так. У мене в неділю вихідний. Можемо погуляти, – відповідаю. 

– О, супер! – Віка широко усміхається, а тоді різко зупиняється і хапає мене за руку. – Ти чуєш?

– Що? – прислухаюся і дійсно чую музику, що доноситься з актового залу. 

– Це “Вільні” репетирують. Напевно, скоро буде концерт, – радісно випалює дівчина. – Ой, я ж сумку в аудиторії забула!

Віка дійсно вийшла без сумки й тільки зараз це помітила. Вона повертається назад, а я прислухаюся до мелодії, що приглушено лунає в коридорі. Не втримавшись, підходжу до дверей і легенько прочиняю їх. 

Вчора я зовсім забула пошукати в інтернеті цього Яна і його гурт. Сподіваюся, що сьогодні виправлюсь. 

Музика мені подобається. Здається, це повільна пісня, але чомусь ніхто не співає. 

Я так глибоко поринаю у свої роздуми, що пропускаю момент, коли двері відчиняються просто в мене перед носом. Не очікуючи такого, відступаю, і мої ноги якось перечіпляються одна за одну. Розумію, що починаю падати, а тоді хтось ловить мене за руку і повертає в рівне положення. 

– Знову ти? – рятує мене саме Ян, і зараз він здивований не менше, ніж я. – Німа?

Ого, а він мене пам'ятає! І чого це обличчя так стрімко червоніє? 

– Я не німа! – випалюю, і хлопець відпускає мою руку. Його волосся знову розкуйовджене, а очі зацікавлено мене розглядають.

– Нічого собі! – хмикає. – Я радий, що ти вмієш говорити.

Мені здавалося, що зараз між нами зав'яжеться якась розмова і він запитає, як мене звати. Але ж я зовсім забуваю, хто такий Ян, а хто я.

Він більше нічого не говорить, а просто оминає мене, наче в одну мить я стала йому не цікавою, і йде кудись коридором. Дивлюсь йому вслід і не можу зрозуміти, чому він викликає у мене такі дивні відчуття. Знову бігають мурашки, і серце б'ється об ребра з останніх сил. 

Та, він гарний, і голос у нього неймовірний. Але ж я тут не для того, щоб закохатися у нього. Тільки цього не вистачало! У мене ж є мрія, і заради неї я тут! 

Перехопивши зручніше сумку, прямую на вулицю, адже часу до початку робочого дня не так багато, а ще треба мамі зателефонувати. Коли проходжу біля стоянки, знову бачу Яна. Цього разу він без натовпу фанаток, але одна все-таки є. Довгонога білявка радісно усміхається, коли він відчиняє для неї двері свого чорного автомобіля, і дівчина сідає всередину. 

Ян зачиняє двері та обходить автівку, граючи ключами в руці. Застрибує на місце водія, і автомобіль зі свистом зривається з місця. Не розумію, чому продовжую стояти на місці та дивитися йому вслід. У мене так мало часу, але зараз я про це не думаю. 

Всередині якесь дивне відчуття, яке мені зовсім не подобається. Мама завжди говорить, що я дуже гарна, але ж це мама… Кожного ранку з дзеркала на мене дивиться зеленоока білявка з кирпатим носиком і губками бантиком. От якби мені макіяж, як у Віки, та одяг, я могла б конкурувати з цією дамою, яка сіла в автомобіль до Яна. Але чи треба мені це?

Я люблю бути такою, як усі, і не виділятися. Гарна зовні – ще не означає гарна всередині! У мене є душа. Чиста, світла, ніжна. Я вірю у почуття і знаю, що колись у мене буде велика щаслива родина. Все це буде колись, а зараз не про це треба думати.

Я викину цього Яна з голови та почну думати про важливе. Не місце йому там. Ми ж наче небо і земля. Якщо зіштовхнемося – буде апокаліпсис.

Робота знову забирає у мене всі сили. Повернувшись у гуртожиток, навіть про Яна не думаю. Тільки душ, теплий чай – і спати. А от наступного ранку знову його бачу, все з тією ж білявкою. Вони разом приїхали в універ, і я відмічаю, що на ній той же одяг, що був учора. Зате Ян в інших джинсах і футболка сьогодні не біла, а чорна. 

Парочка розходиться біля входу, і Ян йде до хлопців, які стоять збоку та щось обговорюють. Серед них я впізнаю того блондина, який був з Яном у момент нашої першої зустрічі. 

Цей блондин доволі привабливий, і погляд у нього дуже таємничий. Світле волосся зачесане назад, на шиї татуювання з ієрогліфом, а на пальцях кілька перснів. 

Коли Ян наближається, вони тиснуть один одному руки й всі разом йдуть кудись за будівлю.

– Куди задивилася? – питає Віка, зʼявляючись поруч. 

– Та так, – бурчу. – А ти чого така гарна сьогодні?

Розглядаю дівчину з голови до ніг і відмічаю, що сьогодні на ній мегакоротка сукня і макіяж надто відвертий, як на мене.