1.

Будівля музичної академії нагадує мені палац з гарними колонами та великими вікнами. У мене подих перехоплює, поки розглядаю її, і широка усмішка розтягується на обличчі. Як довго я мріяла вступити сюди, і нарешті це сталося. Руки тремтять, і долоні пітніють. Витираю їх об чорну спідницю і роблю перший, трохи невпевнений, крок до входу. 

Сьогодні розпочинається навчання. Я познайомлюсь зі своїми одногрупниками та буду займатись тим, що люблю найбільше у житті. Я співатиму…

Тягну на себе важкі дерев'яні двері та вдихаю аромат історії. Тут все просочено гулом студентів, співами та музикою. Вдихаєш – і емоції переповнюють. 

Я була тут всього один раз – коли приносила документи. Тоді не було студентів і тиша надихала. Зараз тут наче у вулику, і мені важко розібратися, у який бік треба йти й де взагалі моя аудиторія. 

– Дашко! Дашко, я тут! – зі сходів чується знайомий голос, і, піднявши голову, бачу свою одногрупницю Віку. Ми познайомилися саме в той день, коли разом подавали документи. 

Віка – висока худорлява брюнетка з блакитними очима та величезними амбіціями. Вона привітно мені махає, а я радію, що не заблукаю у цих стінах. 

– Привіт! – вітаюся, і Віка хапає мене за руку. 

– Привіт! – хмикає. – Побігли! Хочу першою в аудиторію потрапити!

Не встигаю запитати, навіщо їй це, як Віка міцніше перехоплює мою кінцівку, і ми практично біжимо довгим коридором, оминаючи інших студентів. 

Її бажання бути першою не здійснюється. За партами вже сидять кілька дівчат та хлопців. Віка хмуриться і тягне мене за собою до першого ряду. 

– Я хотіла бути першою, щоб з усіма познайомитися, – шепоче мені на вухо. – Нам з цими людьми п'ять років навчатися. Треба одразу розпізнати, хто чим дихає. 

– Як на мене, всі тут адекватні, – розглядаю таких же переляканих, як і ми, студентів, а Віка голосно фиркає. 

– Ага, це ти зараз так думаєш, – фиркає. – Не мине і пів року, тоді побачимо, хто є хто. От ти, одягнула жахливу бабусину спідницю і блузку. Волосся у пучок зібрала. Ну просто свята невинність. А через пів року будеш розгулювати тут у коротенькій спідничці та з червоною помадою на губах. 

– Сумніваюся, – хмикаю. – Я така, як є. 

На слова дівчини про мій вигляд зовсім не ображаюся. Так, я не модель і не люблю показувати своє тіло. Але ж це не погано…

Віка змушена мовчати, тому що приходить наш куратор. Поки Ірина Вікторівна, жінка років тридцяти п'яти, розповідає про те, що на нас чекає, я уважно її слухаю. Хочеться негайно розпочати навчання. Я ж для цього тут.

Співати дуже люблю, і всі мої рідні кажуть, що голос у мене неймовірний. Не впевнена, що це дійсно так, тому хочу, щоб професіонали допомогли мені відточити його до досконалості. 

– Як добре, що сьогодні тільки ознайомча лекція, – радіє Віка, коли ми разом залишаємо будівлю. – Я ще не налаштована поринути у навчання. О, у мене ідея! А давай у кафе підемо!

– Пробач, але мені на роботу треба, – відповідаю. 

– Ти працюєш? – дивується Віка. – Чому? Ти ж студентка!

– Тому що у мене молодший брат та сестра, а маму на роботі скоротили, – відповідаю, хоча сумніваюся, що Віка мене зрозуміє. Вона родом зі столиці й тато у неї банкір. Взагалі не розумію, чому вона вирішила дружити саме зі мною, звичайною дівчиною з села. 

– Я зрозуміла, – Віка махає рукою і переводить погляд кудись на стоянку, де зібрався великий натовп. Дівчата кричать, як навіжені, і я не розумію, що там відбувається. – Це ж “Вільні” приїхали! Пішли подивимось!

Уявлення не маю, хто такі “Вільні” і чому Віка так загоряється ідеєю піти туди, де натовп скажених дівчат. Оскільки у мене ще є трохи часу, я таки йду за нею і стаю навшпиньки, щоб побачити цих “Вільних”.

Помічаю темне волосся одного хлопця і світле іншого. Зрозумівши, що так нічого не побачу, я набираюсь хоробрості та пробираюсь вперед. А що? Мені ж цікаво хто такі ці “Вільні”, що навіть Віка розум втратила. 

Мені таки вдається вийти вперед, але якійсь дівчині не подобається, що я трохи її відсовую, і вона сильно мене штовхає. Такого я явно не очікувала, тому втрачаю рівновагу і лечу просто під ноги одного з хлопців. 

Навіть очі прикриваю, розуміючи, що зараз мій ніс зустрінеться з асфальтом, але в останній момент хтось мене схопив. Я відчуваю руки на талії, і мене повертають у вертикальне положення. 

– Ти як? – чую біля вуха чоловічий голос – і ціле стадо мурах проноситься шкірою. Я ніколи нічого подібного не відчувала. Можливо тому, що такого прекрасного голосу ніколи не чула. Він однозначно належить хлопцеві. Коли піднімаю голову, розумію, що не лише голос у нього прекрасний… 

– Ти німа? – питає хлопець, а я розумію, що дійсно не можу і слова вимовити. 

Просто він такий… такий… Навіть слів підібрати не можу. Темне волосся у творчому безладі. Хоча мені здається, що хлопець часто заривається у нього пальцями. Темні, як сама ніч, очі наче в душу зазирають. Рівний ніс та пухкі губи, яким може позаздрити будь-яка дівчина. 

Я ще ніколи таких красенів не бачила і тепер розумію дівчат, які кричали тут не своїми голосами. 

– Яне, потім з фанатками обійматися будеш! – кричить невдоволено той самий блондин, і мій рятівник миттєво забирає від мене руки. Я думала, що він ще щось скаже, але ні. У компанії тих самих дівчат і високого блондина брюнет пішов до центрального входу.