ТРОЯНДОВИЙ ЖАЛЬ (міні-роман)

Лідія Нестеренко-Ланько

Трояндовий жаль

    міні - роман

Ніч прийшла з повним місяцем і вперто заглянула з ним у вікно. «Мені гаплик», - подумала злякано і подивилася вгору. Товстих оксамитових гардин не було. Чоловік зняв їх і виніс у майстерню назавжди, поїхав купувати сучасні красиві ролети під колір кімнати. Купив все, що йому було потрібно до майстерні, а про ролети на моє вікно - забув. Ну, як завжди. Вирішила купити сама. Та, як заснути з темною ніччю і круглим місяцем посеред неба, який, ніби сів собі у розкішне крісло з хмар і настроївся підглядати за мною? Він добре знав, що я місячна дитина. Малою прокидалася на фоні місячного сяйва у вікні й закритими оченятами виходила на балкон третього поверху. Ходила по ньому, як по кам'яній бруківці по Пекарській. Ходила, як біла мара. Згодом вилазила на перила і чітко крокувала, балансуючи в повітрі руками. Щастям і продовженням мого життя, виявився прихід сусіда з нічної зміни до дому. Те, що я балансую, як літак, мріючи у сні злетіти, він побачив ще внизу, коли зайшов на наше кам’яне , як колодязь, подвір’я і жахнувся. Скинув мешти і котячими стрибками гнав дерев’яними сходами на третій поверх. Підібрався з-заду, коли я збиралася зробити останній крок і схопив мене... Для батьків це був страшний переполох і радість, адже я – жива. З цього часу мама спала зі мною, а тато зробив біля ліжка високу перегородку, щоб мама чула як я буду дряпатись по ній. А ще, кожного вечора старший брат ставив велику миску з водою, щоб зразу плюхнулась і прокинулась. Старий доктор пан Барвінський лікував мене гіпнозом. Лікував, але не все йому вдалося, "Воно" жило в мені, переслідувало і примушувало оберігатись, бо я любила життя. Тому спала з вікном, затуленим густими шторами. У гостях, чи на відпочинку шукала кімнату з темним кутом, а коли мандрувала сама, то поруч був Піф, - друг і охоронець. Чуйно спав і завжди будив стрибками, коли вставала. Піфа давно нема, а замість нього, на вікнах кімнати завжди висіли густі гардини, і було срібним променям – зась!
Місяць дивився і дивився на мене. Його не відволікали дощові хмари, що бігли мимохіть, намагаючись затулити. Він сидів і світив так яскраво, що в кімнаті стало видно, як у день. Я ж, бідолашна, совала маленькою канапою по всій кімнатній площі, щоб знайти притінок і заховатись від нав’язливого нічного залицяльника, якому заманулося викликати мене на вулицю і, можливо, втопити в озері ветеринарного інституту, чи повести на цвинтар і там заховати в старовинному горівці. Виявилась хитрішою за нього, а може моя маленька кімната посприяла мені?...
Таки знайшла куток, куди круглоголовий не проліз….
Я заснула… Крізь сон здалося, що хтось широко відкрив вхідні двері і тихо ступив на поріг, ніяковіючи в чеканні. Інтуїтивно відчула, що це прийшла дуже близька мені душа. Придивилась і впізнала. То був Він, студентське кохання, у якому втопилася з головою. Прийшов, як завжди – несподівано, без попередження з соромливою усмішкою на устах, з ніжним теплом, що жевріло в ожинових очах, над якими ніяково тремтіли вії, а стулений усміх сповнений жаги і бажання, ховався соромливо у пухнастих вустах і темній чорній бороді. Злякалася і завмерла, коли побачила його на порозі свого дому. Здивувалася з одягу. Пухнаста лисяча шапка закривала смоляне волосся, а широкий, наче паладина, оксамитовий плащ вишневого кольору, спадав з пліч до ніг. З -під нього виднілася біла шовкова сорочка з дивним мереживом. У руках великий букет жовтих троянд. Вони лягли в долоні з порогу. Завжди дарував одну троянду ( на букет студентської стипендії не вистачало). Троянда кожного дня лежала перед заняттями на столі, де я завжди сиділа в аудиторії і світилася чайним відблиском світанку, що приходить з рожевим осяянням горизонту. Вона завжди чекала на мене. Відчула в сні, як він міцно пригортає до себе… цілує очі, в кирпатий ніс, а я, розгублена і налякана топлюся в обіймах, як мала дурепа, чую - щастя розливається по мені з ніг до голови. Хотіла щось сказати, але він білою замшевою рукавичкою затулив мені вуста і тихо прошепотів.
"Все… Прощай… Якщо зможеш, прийди…»
« Ні, не йди, - скрикнула тихо і впала йому на груди. Відчула бажання схопити мене у великі теплі обійми, притулити міцно до себе. Не притулив, лише соромливо ховав у собі жагу... Не розуміла, що заважає переступити мій поріг?... Вирвати мене зі сну і залоскотати чутливою бородою, як робив це завжди, коли ховалися в бібліотеці, на Стефаника, на сходах горища і цілувались Нам не було де притулитись крім кіно і у темних тінях дерев нічного парку. Зимою купували квитки на останній ряд Віддавалися почуттям, тихо сміялися і раділи, що поряд з нами такі ж, соромливо хтиві, як ми. Вони і ми топилася в обіймах від щастя... Не могли пригадати про що фільм. Виходили з кінотеатру сп’янілі від кохання і Всесвіт колисав нас...
Дан успішно здавав іспити на геологічному, а я валила сесію на журналістиці. Талон, за талоном йшов за мною гусаком, а я ж була старостою групи і подавала поганий приклад однокурсникам....
Одного дня, куратор нашого курсу, Зубицький Всеволод Іванович, вихопив мене з черги в студентському буфеті й повів за собою. Дівчата, всі, як один, повернули за нами голови. Куратор - молодий викладач, після захисту аспірантури викладав на кафедрі журналістики стилістику. Красень на всі сто відсотків!!! Всі дівчата з нашого курсу і з паралельних, не те, що вмирали, гинули за ним і зубрили його лекції, ледь, не на пам'ять.
- Ви що собі думаєте, Софіє Вдовенко!.. Відмінниця! Староста групи! І. і ….- заїкнувся. Соромився назвати мене "двієчницею!...Шукав у голові антоніми як мене присоромити, але через хвилювання, певно, втратив мову і вдивлявся в мене великими очима, де плавала суворість безмежного океану. Потрусив за руку й спохватився, бо я ж не його дитя, а студентка третього курсу Руку не відпустив. Розвернувся і повів за собою на кафедру. Йшла слідом дурною козою. Червона від сорому, подібна на перестигле яблуко восени. Опустила голову, щоб не бачити витрішкуватих поглядів студентів, що купчилися в коридорах «універу» і спостерігали за нами з німим питання: " А чого це красунчик веде старосту курсу за собою на кафедру?
Йшла, як на страту....
- Я вірив у вас…, - почав з порогу, - я захоплювався вашою активністю… Ви на курсі були справжнім лідером, а що тепер з вами коїться?
...., - мовчала. Настирливо шукала в голові, що збрехати і як збрехати, аби виправдати себе? Шалено думала як наговорити йому бредні, щоб відчепився й відпустив?…
Та, мої мізки - спорожніли… Спорожніли вщент, ніби з них хтось вимив віником всю дурню, на яку була здатна. Всеволод Іванович примружився і ще гострішим поглядом зміряв мене з голови до ніг, а потім підвів до дверей, відкрив їх і саркастично промовив.
- Щоб до кінця сесії не було жодного хвоста!!! Ви мене зрозуміли? Інакше, інакше…Побачите, що я з вами зроблю… Здайте спочатку всі іспити на відмінно, а вже після них, виціловуйтеся в кінотеатрі з чорнобривим геологом!!! Ви мене зрозуміли???
- ??? … остовпіла. Не могла зрушити з місця. То це він хихикав зі своєю кралею над нами у кінотеатрі «Львів»?! А я думала, що це такі ж дурні й ласі до кохання, як ми…